якби ми жили в Іспанії, 
якби ми жили в Іспанії,
ми б гуляли ночами Севільї 
й тореадорам спать не дали.         

якби ми жили в Іспанії, 
якби ми жили в Іспанії,
ми б Лорку читали під пініями 
і санґрію всю ніч пили.

а потім ми лежали б 
серед парку під зоряним одіялом
і ти казала б: “не надо, не надо”…
а я все-одно співав би іспанські серенади.

Іспанські Серенади

Я до тебе прийду, коли Ти сама, –
бо я сам, бо я завше сам.
Вкрила, вкрила Тебе моєї мрії зима,
білий, білий наш храм.

Я до Тебе прийду, прийду, коли Ти сама,
коли спочиває хам.
Коли на Тобі золота й зодягів нема,
коли я з Тобою сам.

Я до Тебе, до Тебе, до Тебе прийду,
коли ми – одно.
Я цілую в перса Святу – 
затули вікно.

(слова - Михайль Семенко)

Затули Вікно

Яйло моя, синьоока,
І долини мої, синьоблузі, – 
Свердлить мене печалі ток,
Як на голові малий картуз.

І моря дух,
Що пливе з Картаген,
Хитає мої азіатські ніздрі.
Це ж – в тобі (о, – в тобі!)
Мій прапредок Музген,
Що зродив мене так пізно.

О, Яйло гола! –
Ти була прекрасна
Під цівкою іржастого сонця.
Тепер зранили первість твою
Колючою щетиною стрункі віхті сосен...

Яйло ж моя, синьоока,
Ви, долини мої синьоблузі! –
У великий печалі ток
Я по вуха
Вгруз.
                                                                         
Аю-Даг. Аю-Даг.
Ай, коли ж то сонце встане.
Ай, коли пужне жужелицю жовтий день.
Ай, коли поверне засмалену шию пахка Мар’яна.
Ай, усе біжать сердиті баранці.
Ай, усе ржуть люті коні на морі.
Ай, усе лящить у горах окатий коваль.
Ай, шкода.
Ай, нудно…
Аю-Даг – сонце моє! 
Ти – сонце моє!

(слова - Юліан Шпол)

Кримська Лірика

Не сичіть.
Не сікайтесь у вічі.
Я маю стрітись: – 
Побачення мені
Призначила весна.
Вона зовсім маленька дівчинка.
Тільки коси, тільки коси, – 
Ах, коси пасмами
Падають рясно…
І сніги ще товщелезні,
І крига сльози п’є,
А я поспішаю, а я поспішаю: –
Так палко
Жар поцілунків
У груди б’є.
Можете мене розрізати
Надвоє й нап’ятеро.
Хай мене терзає ворон і крук: –
Я всміхнуся вам
Ніжно-аґатово
І весело умру на бруку.
Сповийте мене 
На луках з озерцями,
Встроміть у серце
Зимову парасоль: –
Я заспіваю вам 
Пісню серця
І зацвіте трояндами
У ваших душах
Квасоля.
Вона зовсім маленька дівчинка, 
Пасмастокоса вона. –
Побачення мені сьогодня
Призначила весна.
 
(слова - Юліан Шпол)

Весна

ех, як ми йшли за руку з Халмі…
це було чудово.
після рок-концерту, перед холодами –
з льодами, снігами, вітрами.

ех, як ми танцювали
бульваром Шевченка –
під зливою, з пивом, щасливі.

з нами був ще Саша,
з нами ще хтось був,
але саме я…

саме я ішов за руку з Халмі,
але не цілувався,
і швидко розпрощався 
на довгі вечори.
мені було не жалко
двадцятки на таксі,
у неї завтра гість – з Голландії – 
і як голландці всі,
він такий красивий,
в масці із романсів, –
і в мене жодних шансів,
у мене жодних шансів.

але як ми йшли за руку з Халмі – 
це було чудово.

я гладив її пальці, її ніжні пальці,
а гойдалка гойдала нас,
хитала нас, вітала нас.

ех, як вона сміялась
між жовтневим листям –
рум’яна, духмяна, весняна.

мені здалось, що я красивий,
бо саме я…

саме я ішов за руку з Халмі,
але не цілувався,
і швидко розпрощався 
на довгі вечори.
мені було не жалко
двадцятки на таксі,
у неї завтра гість – з Голландії – 
і як голландці всі,
він такий красивий,
в масці із романсів, –
і в мене жодних шансів,
у мене жодних шансів.

але як ми йшли за руку з Халмі…
давно-давно це було…
і це було чудово.

Халмі

ех, класно було б зустріть Мар’яну Ханенко,
ввечері влітку гуляючи містом,
і класно було б, якби вона напідпитку була!

ми б з нею гуляли між винними будинками
й до ранку валялися б у кавових кріслах,
класно було б, якби Мар’яна повз мене пройшла 
у чорному платті.

а ще краще було б, якби вона посварилась із другом,
я б її приголубив, я б їй все розказав…

голубко моя! голубко моя!

я довго шукав того ‘дного ліхтаря,
під яким я не був би таким одворотнім,
і місяць, здавалось, був вилитий з жовтого скла.

я згадував всіх і не згадав нікого,
з ким я був би собою – веселим, модним –
якби того вечора Мар’яна повз мене пройшла,
класно було б!

а ще краще було б, якби вона посварилась із другом,
я б її приголубив, я б їй все розказав…

голубко моя! голубко моя!

місяць туман загорта сизою пеленою,
де б я і з ким не тікав, холод суне за мною.
і я містом блукаю із вітрами самотніми,
закутую спогади в їх пасма холодні
і гукаю Дніпрові: як би класно було!
як би класно було! як би класно було!
да!

класно було б зустріть Мар’яну Ханенко,
ввечері влітку гуляючи містом!
і класно було б, якби вона напідпитку була!

Мар'яна Ханенко

я бачив 17-річну француженку,
вона бігла паризьким дощем,
і я не знаю, одужаю чи ні.

із нею були тенісні м’ячики,
велика сумка за плечем,
і цвіт півоній сипавсь їй до ніг.

заради неї я продам батьківщину,
заради неї відіб’юся від рук.
у неї в сукні я знайду свого сина,
без неї, мабуть, я помру.

я бачив 17-річну француженку,
вона в натовпі тінню зникала,
і кожен рух її музику таємну ткав.

хоч плаття змокло і дрібно тремтів їй стан,
щасливим кроком ішла в Люксембурзький сад,
а я глядів їй услід і між крапель росла сльоза,
і не треба казать, бо я знаю і сам:

хто я для тебе? луна без слів,
ти не захочеш зі мною говорити навіть.
хто я для тебе? тінь у вікні,
ти не помітиш, як зникне вона в тумані.
холодне небо і сірі дні,
як сни далекі, вночі розтануть.
хто я для тебе?

заради неї я продам батьківщину,
заради неї відіб’юся від рук.
у неї в сукні я знайду свого сина,
без неї, мабуть, я помру.

17-річна Француженка

розпускай коси, крихітко,
я сідаю за штурвал.
буде голосно й глибоко,
зашаріється вокзал.	

і хоч я й не Ґензбур, не співаю прокурено 
і зажуреним оком у ніч не гляджу, 
я прожену сов лукавих, нахмурених, 
і загубленим полем тебе поведу,

де місяць лиже ніч і блудять зорі,
залишені одні ми, закохані злодії.

малими дітьми лякала нас семи вітрів краса,
але в мені ти заплуталась і загубила страх,
холодні квіти, далекі байдужі голоси,
але ж над нами все синьо! ой, як синьо!..

де місяць лиже ніч і блудять зорі,
залишені одні ми, закохані злодії, 
зморені злодії…

Закохані Злодії

як прийшла до мене Леся 
в “Вернісаж” на Узвозі,
її сукня пахла лісом, 
чорним, як її коси,
і я пам’ятаю й жалію і досі,
як нудився і позіхав, 
і Гайдеґґера їй цитував...

і тому Леся тікала від мене знов,
їй не хотілось зі мною буть...

її Осло манило 
дикими хвилями 
і Мунка цілунками.
як маленькій дитині, 
фіорди їй блимали 
крижин візерунками.

і тому Леся тікала, 
на ровері гнала, 
не знала, де дім знайде.
ніч минала, 
доріг не питала, 
а їхала далі…

на тих фоточках 
вона з джентльменами красивими,
вино п’є, сміється.
а за нею вода 
плеще й гойда човнами синіми, 
каскадами ллється.

і тому Леся тікала…
бо її Осло манило…

Її Осло Манило

“Фазенди” більше немає, ніде танцювати п’яною,
от і гайнула ти за океани, манго з дерев їси.
нам – розбиті лавки, нам – рідні рани,
нам – репости й лайки, нам – фальшиве все.

а ти лети! за океан, на острови тропічних злив.
лети! і зогрівай їх землі сміхом молодим.
і як скажуть тобі, що не так ти ідеш і не з тим ти ідеш –
ти не слухай їх, не слухай їх! лети!

лети! холодним дощем наді мною 
розіллються сльози твої.
лети! я йтиму по вулицях нових, 
а заплачу на тій, старій,
де ми йшли додому, після грому, 
після сміху і любові,
не боялись, не тікали 
і не мучились словами.

ти забудеш, не згадаєш, 
як в “Фазенді” танцювала, хай… 
тільки до мене іноді прилітай,
тільки до мене іноді прилітай…

Фазенда

зі стихій
нам дана вода –
в тихий літній став впоринати.

зі стихій
нам дана земля –
між дерев і трав засинати.

зі стихій
нам даний вогонь –
теплоту долонь зберігати.

зі стихій 
мені дана ти.

голос твій
прожене печаль –
поведе у даль день вітати.

погляд твій –
хитрий і легкий –
загадковий Київ обіцятиме.

докір твій
спокій розітне –
і всю ніч мене катуватиме.

бо зі стихій
мені дана ти.

Зі Стихій

Скоро forte –
Плачте, нищії духом,
Миротворці,
Ридайте в сильних і гордих 
Над вухом.
Значить, вище,
Вище пінись, хвиля мелодій.
Скоро forte –
Плюй же в очі погоді!

Буря штурму,
Шквалу сигнали,
Постріли хором,
Forte –
Крові немає, 
Крім крові любові.
Значить, вийдуть,
Вийдуть у місто
Вільні і горді.
Скоро forte –
Губи цілуй свободі!

Ніч за вікном
Лягла над містом 
І тисне морок.
Знаю, кінець вже близько,
Чую це горлом хворим.
Ні, я не здамся знову,
Більше не здамся.
Скоро forte –
Скоро вже зовсім

Серед дощу, грому і сліз
Радість свою я зустріну.
Серед вогню, болю і війн
Долю свою ми зустрінем –
Й не віддамо її більше ніколи.

Скоро forte –
Плачте, нищії духом,
Миротворці,
Ридайте в сильних і гордих 
Над вухом.
Значить, вище,
Вище пінись, хвиля мелодій.
Скоро forte –
Плюй же в очі погоді!

Буря штурму,
Шквалу сигнали,
Постріли хором,
Forte –
Крові не буде, 
Крім крові любові.
Значить, вийдуть
Горді й голодні
Нові майдани.
Скоро forte –
Чуєш сурми,
Чуєш?! – 
Заграли!

(слова - Майк Йогансен, Максим Рубан)

Скоро Forte

Я нічого не знаю про систему судочинства, -
В якому конверті і як, -
І дуже комплексую...
Іду по вулиці і думаю: шо я за дібіл!
Ніколи й хабаря не давав ні мєнту, ні судді!.
І дівчина каже мені: 
Ти нічого не знаєш, 
Не знаєш про жизнь, нє…
Шо я за дібіл, шо я за дібіл…

Я хочу буть своїм чуваком у мєнтовці, 
На концертах у “Клоузері” 
Жерти кокс із морозивом,
Жить в центрі і гордо казать: "мій тато - міністр!",
Співать не в мінорі, зароблять на біткоїнах
І шоб кров мені в жилах текла золотою рікою, -
Тоді я знатиму про жизнь!..

Бо задовбав мене Андрухович, 
Задовбала мене Забужко,
Якби хто сказав слово нове оголене,
А мені каже кожен: “ти нікому не нужен”…

Я не був в АТО, не ремонтував авто
І заробить сто доларів не винісши мозок не можу…
Просто дібіл! просто дібіл!
Просто дібіл!..
Просто Марія...

Мало

Popular tracks