Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.

Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.

Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.

Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.

Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.

Їй 15

Південно-Західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.

Ходить, ніби Матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає — темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.

Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона —
чорного хіміка з Лозової.

Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.

Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.

Ну як ти, брат? — питаю. — Проспався?
Може, тобі сигарет нарити?
Та ладно, — відказує він, — не парся —
з моїми проблемами тільки курити.

Страшно, — питаю, — з того боку?
Не страшно, — каже, — просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.

А тут — ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш — і не можеш забути.

Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.

Тому вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.

Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою,
що з головою моєю робити.

Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені — чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.

Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити, —
це померти подалі від неї.

Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця —
для неї це просто чесна робота.

Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.

Поговори зі мною, братка.
Палений «найк», стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.

Південно-західна

Я танцюю, - говорить вона, - доки падає сніг.
Доки танцюю, - вона говорить, - доти тримаюсь усіх.
Доти небом нічним перекочується луна.
Доки вистачить снігу, я танцюю, - говорить вона.

І коли приходить зима і заживають ґрунти,
і небо стає сухим, ніби гортань,
торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,
огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.

Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом,
пояснюєш йому, як вибратися з безсонь,
радиш снігові, як не загубитися у снігах,
як стишити гнів і як побороти страх.

А сніг говорить: доки вона танцює, буду іти,
торкатимусь обережно пташиних крил,
падатиму їй під ноги із засніженої висоти,
лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.

І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.
Торкається її ліктів, лишає синці.
І тепер кожне слово її – перець на язиці.
Найгірше позаду.
Найголовніше в кінці.

Вона танцює

Стільки дощу не вмістить жодна весна.
Добре було б пам’ятати всі імена.
Добре було б вчасно піти й не шкодувати, йдучи.
Добре було б уміти.
Я не вмію.
Навчи.

Але тепер ночі розмоклі, як сірники.
І обпікає дотик до твоєї руки.
Обпікає вуличне листя й нічні вогні.
Поясни, як ти дихаєш на такій глибині.

Добре було б тішитись, що все є таким, яким є.
Добре було б відчувати життя, розуміючи, що воно твоє.
Відчувати його, прокидаючись зранку і засинаючи уночі.
Добре було б не думати про тебе.
Я не вмію.
Навчи.

Але це повітря в травні – різке, як скло.
Я знаю: тобі заважає те, що з тобою було.
Я знаю, як ти боїшся серця свого.
Я знаю: насправді ти хочеш саме цього.

Стільки дощу – а його несе і несе.
Я знаю все, що потрібно тому, хто знає все.
Дерева над головою. Темрява на плечі.
Я знаю все.
Я готовий вчитися далі.
Навчи.

Навчи

Наша єресь тримається на вірі.
Починаються зачистки в прямому ефірі.
Перші погроми, спалені пороми.
Витворюється лінія оборони.

Все, що і далі лишається з тобою –
рваний простір для любові та бою.
Небо перетворюється на свинчатку.
Холодна війна починається спочатку.

Жар випалює балкони і тераси.
Демони звертають із нічної автотраси.
Підпалюють твою початкову школу,
ставлять розп’яття серед танцполу.

Демон виростав серед друзів на бійні,
в демона рухи – навчені й повільні,
в демона серце – криваве і тепле.
Демон ридає і звертається до тебе:

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна форма, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія? 

Світ проходить там, де ти стоїш.
Світ торкається найглибшої із тиш.
Світ виникає зі світла й пітьми.
Справжня історія твориться дітьми.

Повітря складається зі світла й води.
Далі відступати немає куди.
В повітрі ховається сорок голосів.
Час зламався, зупинився і осів.

Час втомився і нікуди не йде,
затопленим лінкором зупиняє свій хід.
Де твоя лінія долі, де?
Кому тепер від тебе передати привіт?

Відданість складається з розбитих сердець.
Демон грає на армійській трубі.
Місяць підіймається – холодний, як мрець.
Світить тобі, підспівує тобі.

З неба звалюється спека липнева.
Де проходить твоя лінія неба,
лінія пам’яті, лінія відриву,
лінія, де хвилі перетворюються в кригу?

Птахи над тобою схожі на каміння.
Демонів пропалює сонячне проміння.
Сонце зліплене з трави та алюмінію.
Бог боїться заступити за лінію.

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Рветься по шву піхотинська уніформа.

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що йде все життя за тобою.
Чорне, випалене покоління,
де твоя лінія, ей, де твоя лінія? 

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна форма, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

Де твоя Лінія?

Конфіскат

Бої без правил

Хороший бізнес

Отче

Озеро (feat. Фагот)

Міста

Де твоя лінія

Ісус із Назарета

Інтро

Чорний

Озеро

Лінія Маннергейма - це проект, який об'єднує в собі різні концепції звучання, відновлює розгромлені комунікації, зашиває реальність струна.

Учасники:
Сергiй Жадан 
Олег Каданов (Оркестр Че)
Євген Турчинов (Собаки в космосi)

Лінія Маннергейма

Popular tracks