Музей воєнного дитинства зібрав понад 400 свідчень про життя дітей під час війни в Україні. Ідея відкриття подібного музею належить жителю Сараєва Ясмінку Халиловичу, який малою дитиною пережив облогу столиці Боснії та Герцеговини під час війни на Балканах у 90-х роках. Спочатку він та його команда зосередилася на зборі історій та експонатів про воєнне дитинство своїх співгромадян. Потім вони розширилися і в їхньому архіві зібрано оповіді та речі з понад 20 війн з різних країн світу. Перші свідчення українських дітей зібрали у 2018 році. За два роки в Києві з’явився офіс з окремою командою дослідників. Поки власного приміщення для постійної експозиції музей немає. Про виставки своїх експонатів вони домовляються із іншими закладами, розповідає директорка музею воєнного дитинства, дослідниця Світлана Осіпчук.
Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Світланою Осіпчук про вплив війни на українських дітей, її нормалізацію в їхньому житті, про Голокост, фільми про Бучу та що відбувається з історичною пам’яттю українців.

Світлана Осіпчук про музей воєнного дитинства та як війна вбудована в життя дітей в Україні

11 вересня 1973 року є поворотним моментом для історії Чилі. До влади в країні прийшли військові на чолі з генералом Августом Піночетом, а тодішній президент країни Сальвадор Альєнде покінчив життя самогубством. Протягом 17 років диктатури тисячі чилійців були піддані переслідуванням, їх висилали з країни, позбавляли волі, катували, вбивали та вони зникали без вісти. Спеціально створенні Комісії Правди та Примирення, які працювали в різний час після завершення правління Піночета та його арешту,  назвали приблизну кількість жертв диктатури. Понад три тисячі людей були вбиті та зникли без вісти, 38 тисяч пройшли через численні катівні. На чолі кількох комісій була Марія Луїза Сепулведа, якій довелося вислухати тисячі історій вцілілих або родичів загиблих та зниклих безвісти. Вона стала однією з співзасновниць Музею пам’яті та прав людини. Простору будівлю на кілька тисяч квадратних метрів відкрили у богемному районі Сантьяго Юнгай у 2010 році.  Сепулведа впевнена, що для створення подібних музеїв важливо поважати гідність вцілілих та жертв. Для цих людей завжди складно зіткнутися з їхньою власною історією і ніколи не можна прорахувати що саме може стати тригером для них під час експозицій. «Цей простір пам'яті, на мою думку, повинен бути простором для компромісу і для розуміння того що саме сталося і що це не може повторитися», — каже співзасновниця Музею пам’яті та прав людини у Чилі. 
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Сепулведою про ті історії, які вона почула під час роботи Комісій правди і примирення, чому в Чилі не має досі консенсусу щодо постаті Піночета, як правильно організувати музеї пам’яті та як говорити із вцілілими та родичами жертв, щоб не перетворювати подібні простори на кладовища. 
Публікація стала можливою за підтримки USAID - US Agency for International Development у рамках програми «Права людини в дії», яку реалізує Українська Гельсінська спілка з прав людини - УГСПЛ.

Як в Чилі створили музей пам’яті жертвам диктатури Піночета, який досі є популярним в країні

На початку липня в Киїнській, Іванівській та Кіптівській громадах відкрили кленові алеї та пам’ятні знаки. Так жителі громад вирішили вшанувати пам'ять про загиблих та події, пов’язані з повномасштабним вторгненням російських військ на Чернігівщину.        
У Чернігові в рамках проєкту «Місце пам’яті. Втрачена спадщина» триває робота над створенням і встановленням інформаційних стендів про злочини росіян проти мирного населення. Крім того, з’являється багато нових видань, документальних фільмів, зафіксованих свідчень очевидців про трагічні сторінки російсько-української війни.         
Чи на часі вже сьогодні займатися меморіалізацією нинішньої війни, що ця меморіалізація має передбачати та якими повинні бути місця пам’яті на Чернігівщині? 
Про це в ефірі Українського Радіо Чернігів говорили з гостем студії, представником Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергієм Бутком.

Меморіалізація війни: що і як вшановувати

Максим Єлігулашвілі — фасилітатор діалогів, експерт Інституту миру і порозуміння та член правозахисної коаліції «Україна. П’ята ранку». Він модерував публічні дискусії, які проводила «Лабораторія журналістики суспільного значення» в різних регіонах України цього літа. Зокрема, жителі Авдіївки говорили про те, з чим вони можуть ідентифікувати  себе після знищення та окупації міста та на чому починати його відновлення. Мешканці Ягідного на Чернігівщині говорили про пам’ять про воєнний злочин росіян в їхньому селі, дикість «туристичного маршруту» в Ягідному та обов’язкове називання імен всіх свідків тих подій як вид меморіалізації. На півдні країни під час таун холів точилися дискусії щодо пасток сприйняття колабораціонізму, кого треба обов’язково карати за співпрацю із країною-агресоркою та як краще взаємодіяти прокуратурі та поліції із вцілілими після воєнних злочинів та їхніми родичами. Після деяких дискусій пристрій Максима Єлігулашвілі, який відслідковує фізичні показники його тіла, показував цифри ніби він тільки що пробіг 15 кілометрів.
Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Єлігулашвілі про символи та об’єкти, на яких можна відновлювати знищені міста та села, пошуки малих знаків пам’яті про воєнний злочин у підвалі школи в Ягідному, пастку закапсулюватися в своєму болю, чи треба судити за продаж помідорів на ринку росіянам та золоті кеди як спосіб зберегти власну вітальність.

Максим Єлігулашвілі про пам'ять, фіксацію життя, перевідкриття сходу і півдня України після перемоги

У розмові з Оксаною Довгополовою, співзасновницею та кураторкою платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторкою філософських наук
ми досліджуємо важливість меморіалізації сучасної війни в Україні. Як війна впливає на наше колективне усвідомлення, як зберегти пам'ять про події та людей, і чому нова мова меморіалізації є такою необхідною для майбутнього нашої країни? Оксана розповідає про роботу Лабораторії практик меморіалізації, досвід експедицій у Харків, Мощун, Чернігів та Одесу, і про те, як важливо створювати простори, що будуть відповідати потребам суспільства. Це розмова про те, як пам'ять може не тільки зберігати минуле, але й формувати майбутнє України.

ОКСАНА ДОВГОПОЛОВА ПРО МЕМОРІАЛІЗАЦІЮ ВІЙНИ: ЯК ПАМ'ЯТЬ ФОРМУЄ МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ | ПРО ВСЕ ХОРОШЕ

Журналістка Тетяна Трощинська втратила свого 18-річного сина Тараса від онкозахворювання у 2023 році. Після цього вона випустила подкаст «Любов не минає» про те, як люди проживають втрату  своїх близьких. Тетяна не хотіла би асоціювати себе виключно з темою втрати, але публічна і відверта розмова про неї дала змогу озвучити багато суспільних стигм, застережень та очікувань. Вона впевнена: втрата автоматично нікого не робить кращими. Але кожен наступний день життя є  величезною роботою над собою. Якщо людина намагається знайти сенс у своєму повсякденні, в робочій рутині, не зважати на дрібне і бачити ширше, то вона змінюється. «Сенсу після втрати нашому життю надає пам’ять», — каже вона.

Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Тетяною Трощинською про синусоїди життя із втратою, соціальні уявлення, що заважають горювати, як змінюється українське суспільство через велику кількість смертей під час війни, світлини з вбитими дітьми у соцмережах та готовність пробачити собі, що наші слова можуть не допомогти людині із втратою. 


Я все одно більше, ніж моя травма | Тетяна Трощинська

Гість: Вікторія Муха - голова постійної комісії Київради з питань культури, туризму та суспільних комунікацій, депутатка Київради (фракція УДАР)

ВІКТОРІЯ МУХА: МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ У МІСТІ, ЯК СПОСІБ ЗБЕРЕГТИ ПАМ'ЯТЬ ПРО ГЕРОЇВ | ВІДКРИТИЙ ПРОСТІР

З початку року на Чернігівщині реалізують масштабний проєкт Міністерства розвитку громад та територій України, який передбачає створення єдиного (всеукраїнського) маршруту пам’яті, що об’єднує в собі локації, пов’язані з війною росії проти України. На Чернігівщині вже визначили об’єкти, які увійдуть до цього маршруту, а створена робоча група працює над концепцією та змістовним наповненням цих локацій. Як триває робота, що вже зроблено – про це в ефірі Українського Радіо Чернігів говорили із заступником директора Департаменту культури і туризму, національностей та релігій обласної державної адміністрації Павлом Веселовим та представником Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергієм Бутком

Єдиний маршрут пам’яті: російсько-українська війна

Типова риса Йоганнесбургу в Південній Африці – велика кількість місць, що оточені колючим дротом у цілях безпеки. Одним із виключень є Центр з вивчення Голокосту та Геноциду. Це музей на жвавій вулиці найбільшого міста ПАР, в самому його серці, являє собою відкритий простір, без колючого дроту. Кожен бажаючий може відпочити в ньому, випити кави, а потім за бажання відвідати саму виставку. В самому центрі досліджують історію геноцидів ХХ століття з фокусом уваги на Голокості і масових вбивствах у Руанді у 1994 році. Для його засновниці та директорки Талі Нейтс ці теми не чужі. Вона за фахом історикиня. Її батько та дядя вижили під час Голокосту, їх врятував німецький підприємець Оскар Шиндлер. 

Талі Нейтс підкреслює, що для побудови подібного музею однією з необхідних якостей є терпіння. Центр з вивчення Голокосту та Геноциду було засновано у 2008 році. Проте свої двері він відчинив для відвідувачів лише у 2019 році. Протягом цього довгого часу Нейтс разом із своєю командою ретельно працювали над багатьма питаннями щодо майбутнього музею як історичної інституції та простору для діалогів. Приміром, багато подібних музеїв розповідають історію масових вбивств через момент смерті людей. Вони зосереджуються на місцях злочинів, газових камерах та катівнях, способі вбивств та що саме відбувалося із жертвами геноцидів під час їхнього фізичного знищення. На противагу Центр з вивчення Голокосту та Геноциду у Йоганнесбурзі розказує про геноциди через історію життя жертв злочинів, щоб  їх в першу чергу пам’ятали як людей, а не тільки вжахалися від моменту їхньої смерті. 

Що треба враховувати при створенні музеїв геноцидів, що вирізняє Центр з вивчення Голокосту та геноциду у Йоганнесбурзі з поміж інших та як реагував він на війну Ізраїлю в Газі, про фінансування культурних інституцій  у Південній Африці за рахунок казино та цінність людських історій  – про все це у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Талі Нейтс. 

Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО "Лабораторія журналістики суспільного інтересу" і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.


Як зробити музей про геноциди популярним? Досвід Південної Африки

Радіостанція Київ FM – це сучасне медіа, яке може задовольнити потреби будь-якого слухача. В ефірі радіостанції звучать як політичнні ток-шоу, так і програми для дітей, проєкти про здоров'я, культуру, освіту, тощо. Значна частина контенту присвячена воєнній тематиці та оперативним новинам не лише Києва, а й всієї України. 
Регіон мовлення - м. Київ та Київська область.
Слоган радіостанції Київ FM – Ми там, де новини.

Слухайте наші подкасти на Soundcloud!

Popular tracks tagged #меморіалізація