Я виріс там, де пил лежить на полицях старих піонертаборів і санаторіїв,
Де гудуть заводи, мов старі мотоцикли.
Де сусіди знають більше, ніж газета,
І світ великий здається як якась далека планета.

Тато носив пальто, зношене до ниток,
Мама варила суп із останніх продуктів.
Я мріяв про життя, де не треба ховати мрії,
Але в кишені порожньо — ось така стихія і такі вірши.

Простий я хлопець, із провінції тихої,
Мій світ - це вулиця і сонце над річкою.
Шукаю щастя, хай буде не розкішне,
Але щоб щире, як руки батьківські, як у батька сильні і як у мами ласкаві.


У дев'яностих було голодно і тривожно,
Сигарети в кіосках, касети і диски, як із фільму "Брат", і думки схожі.
Старі Adidas купив на ринку підроблений і ношений,
Мріяв як усі, про велике місто, хоча все це було складно і неможливо для мене.

Хтось пішов тіпа у бізнес — «малинова дорога»,
Я ж тримав хрестик і шукав любов, не згрішивши ні в кого.
Там, де вечорами слухали шансон,
Я писав про себе і для себе свій власний перший тон.

Простий я хлопець, із провінції тихої,
Мій світ - це вулиця і сонце над річкою.
Шукаю щастя, хай буде не розкішне,
Але щоб щире, як руки батьківські, як у батька сильні і як у мами ласкаві.

Я знаю що завжди, мій шлях не буде легкий,
Але душа моя жива, хоч інколи сумний.
На автостанції я вдихаю запах дороги,
У серці моєму я відчуваю вітер свободи.

І навіть якщо в мене нічого немає,
Я знаю, що душа моя вільно літає.
Бо справжнє щастя — це не те, що купиш,
А те, що в серці бережеш і любиш.

Простий я хлопець, із провінції тихої,
Мій світ - це вулиця і сонце над річкою.
Шукаю щастя, хай буде не розкішне,
Але щоб щире, як руки батьківські, як у батька сильні і як у мами ласкаві.
Простий я хлопець, із провінції тихої,
Мій світ - це вулиця і сонце над річкою.
Шукаю щастя, хай буде не розкішне,
Але щоб щире, як руки батьківські, як у батька сильні і як у мами ласкаві.

Простий я хлопець, із провінції тихої

На краю світу, в далеких краях,
Серед тайги і широких річок,
Я народився в родині своїй,
Де чулась мова, як спів солов’їв.
ПраДідусь казав мені: «Пам’ятай,
Це край наш рідний, хоч суровій край.
Щоб не сталося Ми – українці, і тут далеко від нашої рідної землі в серці живе
Те, що ніколи у нас не помре».

Та час минав, і вітер змітав
Наші пісні, як сліди серед трав.
Мова рідненька стишилась враз,
Але я вірю — прийде ще наш час.
Відродимось знову, як клен у весні,
Ми — українці далекі, але все ж рідні.
Пам'ятайте про це українці Полтави, Києва, Львіва...
Ми такі ж як ви, ми українці, ми свої!

Колись нас було, як зоряних хвиль,
Більше пʼяті мільйонів,
Грали весілля, вишиванки блищать.
А потім тиша, як камінь упав,
І кожен другий вже й мову рідну сховав.
Росли діти, як ліс між вогнів,
Російські шкіли, російські пісні, 
І в їхніх серцях все менше рідних пісень.
Лише у спогадах мати казала:
«Не забувай, ким ти був, хто ти є».

Та час минав, і вітер змітав
Наші пісні, як сліди серед трав.
Мова рідненька стишилась враз,
Але я вірю — прийде ще наш час.
Відродимось знову, як клен у весні,
Ми — українці далекі, але все ж рідні.
Пам'ятайте про це українці Полтави, Києва, Львіва...
Ми такі ж як ви, ми українці, ми свої!

Хай десь у глибині снують їхні сни,
Та в наших душах – світанки ясні.
Зеленіє наш клин, коріння гуде,
Кров предків наших ніколи не щезне.
Якщо згадає хоч один,
Серед нас почнеться знову наш плин.
Наш рідний, український та самостійний зелений клин!

На краю світу, в далекій землі,
Світиться мрія біля нашого моря у кожній зорі.
Ми проростем, як трави крізь сніг,
І зазвучить знов наш пращурів сміх.
Відродиться пісня, як сонце з води,
Ми повернемось — хоч і через роки.

Та час минав, і вітер змітав
Наші пісні, як сліди серед трав.
Мова рідненька стишилась враз,
Але я вірю — прийде ще наш час.
Відродимось знову, як клен у весні,
Ми — українці далекі, але все ж рідні.
Пам'ятайте про це українці Полтави, Києва, Львіва...
Ми такі ж як ви, ми українці, ми свої!
Та час минав, і вітер змітав
Наші пісні, як сліди серед трав.
Мова рідненька стишилась враз,
Але я вірю — прийде ще наш час.
Відродимось знову, як клен у весні,
Ми — українці далекі, але все ж рідні.
Пам'ятайте про це українці Полтави, Києва, Львіва...
Ми такі ж як ви, ми українці, ми свої!

Ми повернемось – хоч і через роки

Мріяв я з дитинства про поле, де тиха рілля,
Де сонце сходить, будить моє життя.
Сіяти зерно, кормити худобу, як прадід мій колись,
І жити просто, без брехні і усіх куліс.

Але дитинство пройшло и світ цей став темним, мов буря в ночі,
Замість співу птахів — гармати і крики в ночі.
Тиран на троні, зчорнена, проклята земля,
А я лиш хотів спокою для свого буття.

Де ж ті дні, де ж ті сни,
Де моя власна земля, без війни?
Світ горить, я один,
Зникає тиша у гомін злид.
Хочу жити, як предки жили,
Відчути волю, без болю й влади брехні.
Хочу жити, як предки жили,
Відчути волю, без болю й влади брехні!

Я бачу у полі обгорілий стіг,
Сліди війни — наче проклятий злий рок.
Хатина пуста, немає в неї більше тепла,
А колись тут жила любов і моя сім’я.

Чому так жорстоко? Чому така ціна?
Мрія моя — це ж бо не війна.
Я просто хотів землю свою,
Але тепер і не знаю, куди я іду.

Але Моя надія — мов вогонь у пітьмі,
Горить у серці, ніколи згасне в мені.
Я вірю, прийде час тиші й весни,
І я засію своє поле знову зерни.

Де ж ті дні, де ж ті сни,
Де моя власна земля, без війни?
Світ горить, я один,
Зникає тиша у гомін злид.
Хочу жити, як предки жили,
Відчути волю, без болю й влади брехні.
Хочу жити, як предки жили,
Відчути волю, без болю й влади брехні!

Де ж ті дні, де ж ті сни,
Де моя земля, без війни?
Світ горить, я один,
Але вірю: правда здолає цей брехні грім.
І життя розквітне, як предки хотіли,
На своїй землі я знайду свої сили.

Моя земля, моя мрія

Затягую цигарки дим, щоб сховати гіркоту,
Він завжди зі мною, але не спитає, як я живу.
Світ під ногами — мов карта брехні у настільній грі,
Тут панують тільки ті, хто топче правду в багні.

Люди сміються, так ховають свій страх,
Чи то дурість, чи злість, що в їх очах.
А я усе це спостерігаю, мов кіно у кінозалі,
Як вони танцюють під цю музику брехни та сталі.

Дим здіймається, адже вся правда згоріла,
Тирани сміються над усім цим, їхня сила - брехня.
Люди пливуть у потоках оманливих слів,
Їх не врятує ні меч, ні вогонь, ні молитва.
Дим мій свідок, дим - моя межа,
Світ палає, а душа кричить: «Біжи»

Ідеї розбиті об холодні стіни,
Усі ці психопати заплели лабіринти з павутині.
Вони на верхівках, їхні корони — із сталі,
Ми — їхні пішки в задимленій залі.

Тому я вже давно люблю тишу, де немає людей,
Не хочу слухати цей хор божевільних ідей.
Мізантропія - вже давно мій єдиний друг,
Бо життя і світ так влаштовані, і не стоять на місці, щоб замкнулося це коло їх брехні і смут.

Дим здіймається, адже вся правда згоріла,
Тирани сміються над усім цим, їхня сила - брехня.
Люди пливуть у потоках оманливих слів,
Їх не врятує ні меч, ні вогонь, ні молитва.
Дим мій свідок, дим - моя межа,
Світ палає, а душа кричить: «Біжи»

Вони продають вам мрії у дешевій обгортці,
Витирають кров із рук на блискучій сорочці.
І хто тут герой, а хто кат — вже не пізнати,
Коли кожен ладен за трон та гроші душу продати.

Ви не бачите пасток, що навколо вас,
Вас годують брехнею день у день, раз у раз.
Свобода? Її вже давно не існує,
Вона лише ілюзія, и слово яким вас танцюють.

Дим здіймається, адже вся правда згоріла,
Тирани сміються над усім цим, їхня сила - брехня.
Люди пливуть у потоках оманливих слів,
Їх не врятує ні меч, ні вогонь, ні молитва.
Дим мій свідок, дим - моя межа,
Світ палає, а душа кричить: «Біжи»

Затягую дим, щоб сховати гіркоту,
Світ — це в’язниця, і я в ньому живу.
Світ палає, а душа кричить: «Біжи», «Біжи хлопець, біжи.»

Світ брехні

Я ріс між полем, лісом і рікою,
Де сонце кожен ранок шепотіло:
«Тримай, хлопче, силу у руках,
Життя – у справі, а не в словах».

Там кожен крок – з землею у єднанні,
Там вітер вільний, як моя душа.
Тут, в місті, все холодне і чуже,
І серце стомлено у клітці б’ється.

Місто – це пекло, воно душу краде,
Змінює силу на порожнє “завтра”.
Розбещує, зламавши дух і тіло,
А я хотів жити, лише як сам Бог, як природа веліла.

Місто – пекло, але я не здамся,
Візьму назад свою правду і щастя.
Вернуся туди, де душа оживає,
Де вітер і поле мене обіймають.
Місто – пекло, але я не здамся,
Візьму назад свою правду і щастя.
Вернуся туди, де душа оживає,
Де вітер і поле мене обіймають.

Я пам’ятаю як ранок так і вечори з вудкою в руці,
Роси світанку на моїх босих ногах.
Тепер асфальт шорсткий під протектором взуттях,
Забули руки, як працювати в полях.

Тут люди тінями один за одним ходять,
Очі пусті, як й їх вікна серед сірих стін.
І кожен день цей морок пожирає,
А я все мрію про той рідний сільський спокій…

Колись я повернуся, я знаю, що зможу,
Розвію цей дим, ці холодні дороги.
Розпалю вогонь у своїм домі ріднім,
І хай це місто мене більше не знищить.

Місто – пекло, але я не здамся,
Візьму назад свою правду і щастя.
Вернуся туди, де душа оживає,
Де вітер і поле мене обіймають.
Місто – пекло, але я не здамся,
Візьму назад свою правду і щастя.
Вернуся туди, де душа оживає,
Де вітер і поле мене обіймають.

Місто – пекло, але я не здамся

Ukrainian singer originally from the Far Eastern Ukrainian Republic Green Klin.

New tracks tagged #zelenyi klyn