Liubit' Ukrajinu

Arfamy

Chom ty ne pryishov

Je m'appelle Mirabelle

Robodid ta robobaba

Verstat

"Свято грибів і форелів" Перкалабі від ГИЧ оркестру!

SHiF

Старокитайська народна пісня, перекладена Іваном Франком 20-22 липня 1914 року

Усі-усі! Усі-усі! Ще раз усі-усі!
Отак біга ткацький човник.
Моу-Лян тче перед дверима;
Рівночасно цика човник
І дівочії зітхання.
Про що думаєш, дівчино?
Чого часто так зітхаєш?
Ні про що вона не дума,
Або й не, що ні про що.
„Вчора бачила я попис:
Собі військо незліченне
Затяга китайський цісар
Із усіх сторін Китаю.
Пописів таких дванадцять.
„Із дванадцяти провінцій, —
В однім ім’я батька мого.
Та немає в нього сина,
Щоб міг рушити до бою,
І немає в мене брата,
Щоб він старший був від мене.
„Завтра піду я до міста
І куплю коня й сідельце,
І, як добрая дитина,
Замість батенька мойого
Я до війська затягнуся“.
Вранці рано попрощала
Свого тата, свою маму,
Бо хотіла на ніч стати
Аж над жовтою рікою.
Дарма кличе батько й мати, —
Їх не чує люба доня;
Чує тільки шум глухий
Жовтих вод Янт-Се-Кіянса.
По дванадцяти роках,
Що тяглися, наче вічність,
Поверта хоробрий вояк
І до цісаря приходить.
На престолі сидить цісар,
Роздає кому похвалу,
А кому уряд почесний,
Кому тисяч унцій срібла.
І її питає цісар,
Чого хоче за заслуги.
Моу-Лян на теє твердо,
Все йому відповідає:
„Не бажаю ні похвали,
Ані уряду, ні срібла,
Лиш верблюда у позику,
Щоб сто миль у дні одному
Міг пройти без відпочинку,
По розлуці довголітній
Щоб заніс мене додому“.
Як почули батько й мати,
Що з війни верта їх доня,
Вийшли радісно за браму
Зустрічать свою дитину.
Як молодші сестри вчули,
Що верта сестра їх старша,
З своїх клітей всі виходять,
Повбиравшись якнайкраще.
А як брат почув молодший,
Що сестра вертає старша,
Зараз ніж почав гострити,
Щоб на пир ягня зарізать.
„Моя мамо дорогая,
Отворіть мою кімнату,
Що від сходу має двері,
Посадіть мене на крісло,
Щоб на захід визирати!
Здійміть з мене ясну зброю,
Дайте одяг мій дівочий,
Поки сестри за дверима
Ждуть, волосся поправляють
Перед дзеркалом і в нього
Новії цвіти уплітають“.
Моу-Лян вийшла з свого дому,
Вибралася у дорогу,
Щоб відвідать тих, що з нею,
Стільки літ були при війську.
Дивувалися страшенно
Ті товариші військові,
Що так много літ із нею
У одних рядах ходили,
І ніхто з них не дізнався,
Що Моу-Лян була дівчина.
А Моу-Лян рекла на теє:
„Легко заяця пізнати,
Бо в швидкім бігу він часто
Спотикається й кізли робить,
Легко взнати і зайчицю
По очах витріскооких,
Що перестраху все повні;  
Та коли в страху смертельнім
Навзавід обоє скачуть,
Хто тоді пізнати може,
Котре він, котре вона?“

Divczyna Voyaczka

Cтароісландська балада, перекладена 4 серпня 1914 року

Маленька Христина у матусі просить:
„Хочу вишити сукню, хай Асберн ізносить“.
На те відмовляє їй мати в любові:
„Покрай і поший, як подоба тобі“.
Гарненько сукно на долівці зложила,
І рожі й лілеї на нім прикроїла.
До пах прикроїла всім людям на диво
Прегарний кораблик і хвилю бурливу.
Рукава прибрала к сердечній утісі,
Найкращими звірми, що бігають в лісі.
На лівій полі накроїла потому
Найкращую панну на світі цілому.
На грудях одежі прегарно гаптує,
Як молодий рицар ту панну цілує.
І мовила брату слово умилене:
„Занеси сю сукню Асберну від мене!“
„Як же ж мені бути послом твоїм воли?
Я ж Асберна того не бачив ніколи!“
„Іди оцим шляхом все д’горі та д’горі,
Там Асберн сидить у оружному зборі.
„Сидить у тім зборі і на арфі грає,
А на правій руці золотий перстень має.
„Ось вам, пане Асберне, сукню, сказала!
Се моя сестра вам у дарі прислала“.
Присутні одежу гуртом оглядали,
Майстерні рисунки на ній подивляли.
„Благослови, боже, ті пальчики милі,
Що рожі й лілеї на сукні нашили!
„Відповідь дівчині, хай здорова буде,
На моє весілля хай сюди прибуде.
„Хай сюда прибуде шляхом, не водою,
А на тім весіллю буде молодою“.
І послав їй дари по своїй охоті —
Гребінець золотий і дружину у злоті.

Pisnia Pro Asberna

Cтароісландська балада, перекладена 5 грудня 1914 року

Гуннару стрільцеві в бою
Трісла в луці тетива.
„От пропаде від розбою
Молодецька голова!“
І до любки до Гальгерди
Мовив Гуннар: „Покажи
Чи мене ти любиш вірно,
Свою косу розв’яжи,
„Космик дай волосся свого
На новую тетиву,
А то смерть мене чекає,
Я ж для тебе лиш живу!“
І відмовила Гальгерда:
„Ось і маєш! Чи на те
Я плекаю та кохаю
Те волосся золоте?
„Ніби ти живеш для мене!
Та живи для себе сам!
А волосся тобі свого
Я ні космика не дам.
„Не дурна тебе спасати.
Не забула ще я це,
Як ти ні про що, ні за що
Мене вдарив у лице“.
Та з плачем до нього мати
Приступа: „Дитя моє,
Візьми косм мого волосся
І рятуй життя своє!“
„Ні, ніколи! Моя радше
Хай пропаде голова,
Ніж з твоєї один волос
Візьму, поки ти жива“.
Гуннару, стрільцеві в бою
Трісла в луці тетива
І пропала від розбою
Молодецька голова.

Trisla Tetyva

Португальська народна пісня, перекладена 18 жовтня 1914 року

„Панно, від усіх гарніша,
Зачекай лиш півмінути!
Поки рожі Розцвітуться,
Мусиш ти моєю бути“.
„Гарний рицарю, джигуне,
Як твоєю маю стати,
Скажи перше, які дари
Мені можеш дарувати!“
„Маю я три замки, панно,
І всі три тобі дарую, —
Два у Андалузії, що їх
З мармуру тобі змурую“.
„Але третій в моїм серці,
Саме так міцний і сильний;
В нім ти будеш панувати,
Доки наш господь прихильний.
„З усіх замків сього світу
Се найліпшая домівка,
Для того, що найдорожче,
Найтайнішая криївка.
„З мармурових можуть маври
Десь-колись мене прогнати, —
Але з серця тебе вкрасти
Ніхто сили не ме мати“.

Try Zamky

Шотландська народна пісня, перекладена 12 липня 1914 року

Ерл Річард поїхав на лови у ліс,
І їхав так скоро, як кінь лише ніс,
На шиї у нього ловецька труба
І меч коло боку й у серці журба.
А як до брам леді моєї прибув,
За перстень від дзвоника торгнув.
Ніхто не явився, лиш леді сама
Браму відчиняє і його прийма.
„Вітай, ерле Річарде, — мовить вона, —
Нічліг тобі в мене готовий;
Нагріта тепленько вже піч кам’яна,
Палає світильник восковий!“
„Не злізу з коня, не ночую я в вас,
Не ввійду до твоєї кімнати;
Одна леді, гарніша від тебе сім раз,
Має нині мене дожидати“.
Він зігнувся зі свого сніжного коня,
Аби твар цілувати рум’яну;
А вона гострий ніж мала в своїй руці
Й задала йому в серденько рану.
„Лежи тут, ерле Річарде, — мовить вона, —
Лежи тут аж до білого рана!
Хай та леді, від мене гарніша сім раз,
Дожидає тебе, свого пана!“
Покликала своїх дівчат по одній,
А потім по дві стала звати:
„У мене тут труп у прихожій моїй, —
Десь треба його нам сховати“.
Одна взяла трупа за руки обі,
А друга за ноги, а третя за чуб,
І ввергли його на подвір’ю в криницю,
Зо п’ятдесят сажнів углиб.
А пташок маленький сидів край вікна,
Почав цвіркотати-густи:
„Хапайся, хапайся, фальшива леді!
Своїм служницям ти заплати!“
„Ходи, любий пташку, ходи тут до мене!
Що ти на гілці співаєш?
У мене для тебе золотая клітка, —
Дістанеш, чого забажаєш“.
Сховайся, сховайся, фальшивая леді!
Не відмов своїм слугам платні!
Що ерлеві Річарду ти учинила,
Вчинила б те саме й мені“.
Якби в мене стрілка була золота
І луток тугенький, за теє
Я встрілила б шпарко на гілку зелену
У те твоє серце гордеє“.

Pomsta Odurenoi

Українська народна пісня „Вже сонце низенько“,  перекладена 1880 року

Ach, schon sinkt die Sonne, und der Tag ist aus;
Warum kommt mein Liebchen nicht zu mir heraus?
Läßt die Mutter sie nicht gehen?
Tut sie wo mit andern stehen?

Hat mich denn vergessen
Meine Liebste schon?

Ach, ich sah von weitem meine Liebste kommen,
Einen Jungen hat sie bei der Hand genommen:
Ja, ich geh’ zu ihr und frage,
Ja, ich sprech’ zu ihr und klage,

Daß ihr Herz so balde
Sich verändert hat!
Warum, meine Liebste, hast du mich verlassen,
Um jenen zu lieben, mich aber zu hassen?
Bin ich schuld daran, o Holde?
Liebt’ ich dich nicht wie ich sollte?

Oder fandst du Lieb und
Treue mehr bei ihm?

Schwer ist’s zu gebieten leisem Windesflügel;
Schwer, dies Herz zu halten hinter Schloß und Riegel!
Lieb ihn nur — doch bald erkennst du,
Daß die wahre Treu’ verkennst du.
Und sprichst: Meinem Leide
Bin ich selber schuld!

Ach, Schon Sinkt Die Sonne

Італійська народна пісня, перекладена 17 жовтня 1914 року

Сеї ночі в дві години
Я почула плач великий,
Се був плач Павла Гулельмо.
Бравий той Павло Гулельмо,
Тяжко ранений у битві,
Промовля до своїх друзів:
„Ой, прошу вас, браття й друзі,
Ой прошу вас та благаю,
Викопліть мені могилу,
Так широку, як глибоку!
„На вершку ж могили тої
Проробіть мале віконце,
У яке б покласти можна
Все моє вояцьке вбрання.
„А в ногах могили тої
Ви повісьте мою зброю!
Потім напишіть листочок,
Дайте вістку моїй ненці.
„Нехай ненька добре дбає,
Своїх волосків нитками
Хай мені сорочку вшиє,
Кров’ю з кінців своїх пальців
Хай її вона гаптує,
„А з очей своїх сльозами
Її випере начисто,
А огнем свойого серця
Хай потім її осушить
І пришле її до мене
Вітром свойого зітхання.
„Напишіть і моїй милій,
Хай миленька добре дбає,
Вишиє мені хустину
Кров’ю з кінців своїх пальців.
„А як замуж ще не вийшла,
Їй перекажіть від мене,
Хай на мене не чекає,
Собі мужа вибирає!
„А як буде йти до шлюбу,
Хай на площу озирнеться,
Там побачить моїх друзів,
Що муштруються рядами.
„І туди на мою пам’ять
Хай пішле одно зітхання,
І піде воно по церкві
Тихим гомоном до Бога“.

Smert Voyaka

„Заповіт“ Тараса Шевченка, який Іван Франко переклав німецькою у 1903 році

Wenn ich sterbe, so bestattet
Mich auf eines Kurhans Zinne,
Mitten in der breiten Steppe
Der geliebten Ukraine, —
Daß ich grenzenlose Felder
Und den Dnipr und seine Schnellen
Sehen kann und hören möge
Das Gebraus der großen Wellen.
Wenn sie von der Ukraine
Schwemmen fort ins Meer und schleppen
Feindesblut und Feindesleichen,
Dann verlaß’ ich Berg und Steppen,
Schwinge bis zum Gott empor mich
Von dem Sturme hingerissen
Um zu beten, — doch bis dahin
Will von keinem Gott ich wissen.
Ja, begrabt mich und erhebt euch,
Und zersprenget eure Ketten,
Und mit schlimmem Feindesblute
Möge sich die Freiheit röten!
Und am Tag, der euch die Freiheit
Und Verbrüderung wird schenken,
Möget ihr mit einem stillen,
Guten Worte mein gedenken.


Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Das Vermachtnis

Cтароісландська балада, перекладена 15-25 липня 1914 року

То був у нас молодий пан Мартин, —
Слуга була в нього стара;
Її він питає: „Як маю Лукію
Вивабить із монастира?“
„Не вір, пане, в чари, ляж тільки на мари,
І тихо лежи, мов мертвий!
Піде вість по краю й ніхто не пізнає,
Що ти ще здоров і живий“.
А в п’ятий день тижня, в п’ятницю святую.
Мартин ураз захорував;
А вже у суботу в дев’ятій годині
На марах мертвий він лежав.
Пішла поголоска по данському краю,
Пішла поголоска у світ,
Що той пан Мартин з невідомих причин
Помер у цвіті літ.
З монастиря вийшли усі монахині,
До церкви походом пішли,
Коли прихожани Мартинове тіло
До церкви з двора принесли.
Відправлено службу за душу усопшу,
Пішли монахині назад,
Зістала лише наймолодша Лукія
Над мертвим псалтирю читать.
Вона прочитала три першії псальми,
Четвертій ще край не настав;
Коли пан Мартин і живий і здоровий
На рівнії ноги устав.
„Послухай, Лукіє молода, вродлива,
Не бійся мене ти не раз!
За дверима церкви мій кінь шпаковатий
Чека нетерпливо на нас.
„Послухай, Лукіє, моя ти кохана,
Ти ж ще не зложила монаший обіт;
За дверима церкви жде моя дружина,
Поїдемо весело в світ“.
І весело грали військовії труби,
Лунав відгомонами ліс,
Коли пан Мартин в супроводі дружини
Свою нареченую віз.
А як про се вчули святі монахині,
У кожної стукнуло серце сумне.
„Дай боже,щоб так у останній годині
Який ангел забрав і мене!“

Hycz Orkestr

Popular tracks