George Packer is an American journalist and the author of ten books. He writes about U.S. culture and politics, as well as the country’s foreign policy. In his view, over the past decade—despite a higher level of economic prosperity—Americans have been struck dumb by the sheer number of assaults on democracy and on ordinary people inside the country. The MAGA harnesses this discontent and grievance to boost its own ratings, yet it has nothing in common with the people it claims to fight for. Ultimately, Packer says, it does not care about their lives.
One vivid example is the current U.S. vice president, J.D. Vance. He has turned into a politician who trades on people’s resentments. Packer even calls him the most influential ideologue in the current president’s inner circle. Trump himself, Packer argues, falls beneath any standard of ideas or morality. He compares Trump to a shark: you cannot blame a shark for attacking a swimmer in the middle of the ocean. You simply have to keep it at a distance — something the American people failed to do.

As for Ukraine, Packer is convinced that it holds no significance for Trump. On the contrary, Ukraine has become a problem for him because he seeks closer ties with Putin. “You can say thank you. You can launch this brilliant Operation Spider's Web. You can show that Russia is attacking civilian neighborhoods, relentlessly killing scores of civilians. And you still can't win with Trump and Vance,” the journalist concludes.

Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with George Packer about the rise of MAGA in the United States, why its adherents cannot coexist with techno futurists, J.D. Vance, the targets of his attacks and the roots of his hostility toward Zelenskyy, Signalgate, and the fight over the death of empathy within the American political establishment.

Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


Two-headed coalition: Why can't the populists and Silicon Valley have a marriage?

Джордж Пекер — американський журналіст, автор десяти книг. Він пише про американську культуру та політику, а також про міжнародну політику Штатів. За його оцінками, за останні десять років попри кращий рівень економічного благополуччя американці оніміли від кількості нападів на демократію та на самих людей всередині країни. Рух MAGA використовує невдоволення та нарікання для росту власних рейтингів. Однак він не має нічого спільного з людьми, за яких, як він стверджує, бореться. Зрештою, їм байдуже до їхніх життів, каже Пекер. Один з яскравих прикладів —  нинішній віце-президент США Джей Ді Венс. Він перетворився на політика, який спекулює на образах людей. При цьому журналіст його називає найбільшим ідеологом в оточенні нинішнього президента США. Сам же Трамп нижче рівня ідей та моралі. Пекер порівнює його із акулою, яку не можна звинувачувати за напад на плавця посеред океану. Її просто треба тримати на відстані, з чим не зміг впоратися американський народ. 

Щодо України, то Пекер впевнений, що вона не має значення для Трампа. Навпаки Україна перетворилася для нього на проблему, тому що він хоче відносин з Путіним. «Ви можете дякувати американцям, ви можете провести блискучу операцію «Павутина», ви можете показати, що Росія атакує житлові квартали і безжально вбиває десятки цивільних. Але ви все одно не можете перемогти з Трампом і Венсом», — підсумовує журналіст.

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джорджем Пекером про зародження MAGA у США, чому вони не можуть ужитися із технофутуристами, Джей Ді Венса, мішені для його атак та причини ненависті до Зеленського, Signalgate та боротьбу за смерть емпатії всередині американського політикуму. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Двоголова коаліція. Чому популісти та Кремнієва долина не можуть дійти згоди?


Безпілотники змінили російсько-українську війну. Вони доповнили загальну розвідку, а також відграють величезну роль у знищенні ворожої техніки та російських солдат. Приміром, так званий «весільний» дрон «Mavic» залишається головним квадрокоптером війни. Україна протягом тривалого часу випереджала Росію як з точки зору тактики використання «Mavic», так і з точки зору їхньої кількості, розповідає командир 429 окремого полку безпілотних систем «АХІЛЛЕС» Юрій Федоренко. Однак ворог вчиться, зокрема, і по злитим в Інтернет українським методичкам з використання БпЛА. Росія отримала ще одну перевагу. Вона має прямий доступ до китайського ринку, за допомогою якого подібних засобів має в рази більше, аніж Україна. З 2024 року на полі бою також почали масово використовувати вже оптоволоконні дрони, що є невразливими до засобів радіоелектронної боротьби. Окрім того, росіяни почали збільшувати використання ударних дронів по типу «Шахед» під час атак на мирні міста України. Зараз за одну масовану атаку вони можуть запускати по 700-800 ударних модернізованих безпілотників, що стали більш стійкими до РЕБ та виконують завдання на різних висотах. Еволюція війни дронів йде семимильними кроками і вже почали говорити про застосування штучного інтелекту. У майбутньому саме він може прибрати операторів БпЛА з полю бою. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Юрієм Федоренком про еволюцію дронів, тактику захисту цивільних міст від навали «Шахедів», українську «kill zone», чи можна замінити китайські БпЛА та скільки коштів щомісяця треба на дрони тільки одному полку «АХІЛЛЕС».

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Юрій Федоренко про штучний інтелект та дрони, протидію Шахедам та чи можна замінити китайські БпЛА

Фільм режисерки Катерини Горностай «Стрічка часу» – перший за останні майже 30 років український фільм, що ввійшов до основної конкурсної програми цьогорічного Берлінале. Його українська прем’єра відбулася у червні на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Зйомки стрічки тривали з весни 2023 року по літо 2024 року в Києві, а також на прифронтових і деокупованих територіях України. 

Тема дітей і школи не є новою для Катерини Горностай. У 2021 році її ігрова стрічка «Стоп-Земля» стала найкращим фільмом року в Україні. Це історія про київських школярів, які закінчують навчання та готуються перейти в доросле життя. У «Стрічці часу» режисерка показує життя дітей та вчителів вже під час війни. За її словами, будь-де в Україні зараз можна відчути привид війни. Його можна побачити у відстані в кілометрах до фронту або на уроках, під час яких  школярі вивчають, які предмети не можна чіпати на вулиці через мінну небезпеку. Війна увійшла навіть у шкільні свята. Хвилина мовчання за загиблими зараз є на будь-яких шкільних подіях. Фільм знятий без закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. 

Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Катериною Горностай про зйомки «Стрічки часу», відбір шкіл для фільму, як говорять про війну діти та вчителі, що питають про українських школярів за кордоном та як материнство змінило режисерку.   

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Катерина Горностай про «Стрічку часу» як хроніку життя українських школярів та вчителів під час війни

Jen Stout is a Scottish freelance journalist covering the war in Ukraine for British media. She specializes in long-form reporting. Stout has reported from Kharkiv, Odesa, Kyiv, Kramatorsk, Kostiantynivka, from the front line, train carriages, schools, minefields, and humanitarian convoys. In 2024, she published her debut book «Night Train to Odesa: Covering the Human Cost of Russia’s War». In it, Stout reflects on the work of journalists and photographers during wartime.

She found herself in Siberia when Russia launched its full-scale invasion of Ukraine, having arrived there as part of an academic program. After receiving messages from her friends in Kharkiv saying they were being bombed by Russian aircraft, she immediately left Russia.
Stout had never been a war correspondent before. She decided to first travel to Ukrainian border towns to interview refugees. She deliberately avoided working alongside large international media outlets. Instead, she chose the small Romanian town of Isaccea, located on the Danube River, where refugees from southern Ukraine and Mariupol were arriving. Later, she went to Odesa.

Although Odesa appears in the book’s title, Stout writes more about her beloved Kharkiv. She first visited the city in 2018 and was blown away by its diverse architectural styles, which embody the city’s — and Ukraine’s — layered history. She still keeps a photo from that visit, in which she stands smiling happily under one of the arches of the Derzhprom building.

Journalist Nataliya Gumenyuk talks with Jen Stout about her book, what people abroad ask her about Ukraine, her deep affection for Kharkiv, how foreign freelance journalists work, what draws her to Ukrainian culture, and why pacifists aren’t pressuring Russia to withdraw its troops from Ukraine.

Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


I See a Fast Process of Unpicking Centuries of Colonialism and Russification in Ukraine | Jen Stout

Джен Стаут — шотландська журналістка-фрілансерка, яка висвітлює війну в Україні для британських медіа. Вона спеціалізується на великих репортажах. Кореспондентка робила матеріали з Харкова, Одеси, Києва, Краматорська, Костянтинівки, з передової, вагонів, шкіл, замінованих полів та гуманітарних конвоїв. У 2024 році вона видала свою дебютну книжку «Нічний потяг до Одеси: висвітлення людської вартості російської війни». В ній Стаут розповідає про роботу журналіста та фотографа під час війни. 

Повномасштабне вторгнення вона зустріла у Сибіру, куди приїхала за навчальною програмою. Після того, як вона отримала повідомлення від своїх харківських друзів про те, що їх бомблять російські літаки, вона відразу залишила Росію. Жінка ніколи не була воєнною кореспонденткою, тому вирішила спочатку поїхати до прикордонних міст з Україною, щоб записувати інтерв’ю із українськими біженцями. Стаут не хотіла працювати поряд із великими іноземними медіа. Вона обрала невеличке румунське місто Ісакча на березі Дунаю, куди приїздили біженці з півдня України та Маріуполя. Потім вона поїхала до Одеси. 

Хоча у назві книжки фігурує саме Одеса, але в книжці авторка більше пише про її улюблений Харків. Вперше вона туди приїхала у 2018 році. Від різноманітних архітектурних стилів міста, в яких проявляється вся історія міста і країни зокрема, її мозок вибухнув. З тих часів Стаут має світлину, на якій вона стоїть абсолютно щасливою під однією з арок Держпрома.   

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джен Стаут про її книжку, що її питають за кордоном про Україну, її любов до Харкова, як працюють іноземні журналісти-фрілансери, що її цікавить в український культурі та чому пацифісти не тиснуть на Росію, щоб та вивела війська з України. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


В Україні дуже швидкий процес демонтажу століть колоніалізму та русифікації | Джен Стаут

22 липня українці вперше вийшли на масові протести проти дій влади з початку повномасштабного вторгнення. Такою була реакція на урізання незалежності антикорупційних органів НАБУ та САП та їхнє підпорядкування офісу Генерального прокурора. Люди обурилися швидкістю прийняття змін до законодавства, а також блискавичністю підпису прийнятого законопроекту президентом. Володимир Зеленський підписав його в той же день на відміну від багатьох інших законів, які очікують на його підпис місяцями, а то і роками. До того ж внесені правки з боку народного депутата Максима Бужанського щодо НАБУ та САП не мали ніякого відношення до законопроекту про безвісті зниклих і їх ухвалювали з порушенням регламенту. 

Влада намагалася пояснити цей крок намаганням убезпечити антикорупційні органи від російського впливу, напередодні представники СБУ провели обшуки у детективів НАБУ. Люди все одно вийшли протестувати проти таких дій влади і звинувачували чиновників у порушенні суспільного договору під час війни. Серед тих, хто вийшов, найбільше було молоді, студентів. Свої вимоги та обурення вони писали на картоні. Після такої реакції суспільства та негативних оцінок з боку міжнародних партнерів влада спробувала відкотити все назад. Вже у четвер, 24 липня, президент вніс до парламенту  свій законопроект щодо НАБУ та САП. В разі його ухвалення більшість раніше прийнятих правок відмінять. Народні депутати мають проголосувати за нього вже 31 липня. 

Як проходять перші масові протести з початку великої війни, чи можна їх порівнювати із Майданом та чим вони відрізняються від минулих акцій спротиву дій влади, а також голоси тих, хто вийшов на площу під театром Франка – в цьому епізоді подкаста «Коли все має значення».  

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Перші масові протести з початку великої війни. Що далі?

Давид Чичкан свою творчу діяльність розпочав на початку 2000-х років. Він позиціонував себе як художник-анархіст і називав себе «рисувальником». Давид Чичкан поєднував у своїй творчості графіку, плакат, живопис, стріт-арт, перформанс і текст. Кожна його робота мала політичний зміст, що перетворилося на характерний стиль художника. Він не приховував своїх антиавторитарних лівих поглядів. Його мистецтво ним сприймалося як засіб донесення власних політичних ідей і вираження солідарності. Через це часто його творчість піддавалася цензурі, погромам, виставки зривали його політичні опоненти. Востаннє це сталося на початку 2024 року — Одеський національний художній музей скасував заплановане відкриття виставки «Зі стрічками і прапорами» після погроз з боку ультраправих. За словами близьких, це було великим ударом для нього. 

Восени 2024 року він добровільно пішов на фронт. Протягом всього життя Чичкан боровся із привілеями. Він залишався на тих же позиціях і у війську — не використовував свій соціальний капітал, не намагався облаштуватися на тилові посади, а воював, як мінометник. 9 серпня на Запорізькому напряму він зазнав важких поранень, в результаті яких помер на наступний день. «Люди сприйняли поховання Давида як можливість висловитися і прийти на Майдан з тими прапорами, з якими вони зазвичай бояться, або не можуть виходити і Давид забезпечив їм таку можливість, — каже дружина Чичкана Ганна Циба. — Зрештою, на Майдані у 2025 році була купа анархопрапорів разом з  українськими прапорами. Це виглядало як революція, про яку Давид постійно мріяв».

Своїми спогадами про Давида Чичкана як людину, а не ікону діляться його дружина, кураторка Ганна Циба, військовий «Лесик», активіст та політолог Денис Пілаш, кураторка і художниця Оксана Брюховецька. 


«Не хотіла б, щоб з нього робили ікону». Як згадують Давида Чичкана?

Письменник, репортер, перекладач Артем Чапай сповідував ненасильницькі методи політичних змін, був пацифістом та навіть перекладав тексти Махатми Ганді. Попри це з початком повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем в армію, де продовжує залишатися. Чапай зізнається, що зараз йому набагато легше знаходити спільну мову із затятим націоналістом, який пішов на війну, аніж з тим, хто має схожі із письменником погляди, але не доєднався до збройної боротьби. 

Власний шлях внутрішньої трансформації він описав у своїй новій  книжці «Не народжені для війни». Чапай говорить про себе як про людину, яка стала більш впевненою у собі. Проте іноді думає, що його змінила не так війна, як психотерапія, на яку він вимушений був піти наприкінці 2022 року. Він був автором петиції про визначені терміни служби для мобілізованих. Однак отримав на свій заклик офіційну відписку від влади, з боку держави це питання так і не вирішено. Письменник досі проводить багато часу у великих колективах із суворою військовою ієрархією, тому має  мрію — завести бордер-колі, жити біля лісу і тільки раз на тиждень приймати у себе гостей чи самостійно кудись виїжджати.  Він більше не хоче належати до великих груп людей із чіткою субординацією і жартує, що став ще більшим анархістом та пацифістом. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Артемом Чапаєм про його службу та його зміни під час неї, як той реагує на чоловіків із бронюванням, про нерівність під час війни, як Україні вдається зберігати демократію, Палестину та Ізраїль, та що він відповідає західним пацифістам на питання, чому українці не здаються. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Є потреба піти на рейв? Не обмежуйте себе, але не кажіть, що це протест проти Путіна | Артем Чапай

Понад рік письменник, музикант Сергій Жадан служить у бригаді «Хартія» на посаді комунікаційника. Зізнається, що служба забирає увесь його час та сили, тому сам нічого практично не пише. Він очікував, що війна дасть більш потужний поштовх сучасній українській літературі. Нові імена з’являються, але не в такій кількості, на яку розраховував письменник. Література продовжує існувати на інерційному русі, який був до великої війни. Серед можливих причин такого стану він називає занадто великий стрес та потрясіння від російської агресії. Однак війна залишить по собі великий відбиток на українцях, на їхніх емоціях, рефлексіях, відчуттях.  Ці зміни в першу чергу проявляються в культурі. Тому Жадан переконаний, що українська культура буде зовсім іншої якості, із новими етичними та моральними інтонаціями. Саме в ній можна буде знайти універсальні поняття та речі, що об’єднуватимуть українське суспільство надалі. 

Чому Сергія Жадана дратують жарти про культурний фронт, Харків як фортецю та майбутнє міста, службу в «Хартії», радянську філософію в армії, як пов’язує війна українців, окуповану Луганщину та післявоєнну культуру  — про це та інші теми журналістка Наталя Гуменюк спілкується із письменником та військовослужбовцем у новому епізоді подкаста «Коли все має значення».   

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


I See a Fast Process of Unpicking Centuries of Colonialism and Russification in Ukraine | Jen Stout

Коли все має значення

Related tracks