Музей воєнного дитинства зібрав понад 400 свідчень про життя дітей під час війни в Україні. Ідея відкриття подібного музею належить жителю Сараєва Ясмінку Халиловичу, який малою дитиною пережив облогу столиці Боснії та Герцеговини під час війни на Балканах у 90-х роках. Спочатку він та його команда зосередилася на зборі історій та експонатів про воєнне дитинство своїх співгромадян. Потім вони розширилися і в їхньому архіві зібрано оповіді та речі з понад 20 війн з різних країн світу. Перші свідчення українських дітей зібрали у 2018 році. За два роки в Києві з’явився офіс з окремою командою дослідників. Поки власного приміщення для постійної експозиції музей немає. Про виставки своїх експонатів вони домовляються із іншими закладами, розповідає директорка музею воєнного дитинства, дослідниця Світлана Осіпчук.
Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Світланою Осіпчук про вплив війни на українських дітей, її нормалізацію в їхньому житті, про Голокост, фільми про Бучу та що відбувається з історичною пам’яттю українців.

Світлана Осіпчук про музей воєнного дитинства та як війна вбудована в життя дітей в Україні

A typical feature of Johannesburg, South Africa, is the abundance of places surrounded by barbed wire for security reasons. One of the few exceptions is the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre. This museum, located on a busy street in the heart of South Africa’s largest city, is an open and welcoming space without barbed wire. Anyone can come in to relax, have a coffee, and, if they wish, visit the exhibition itself.
At its core, the Centre explores the history of 20th-century genocides, with a particular focus on the Holocaust and the 1994 genocide in Rwanda. For its founder and director, Tali Nates, these subjects are deeply personal. She is a historian, and her father and uncle survived the Holocaust thanks to the German industrialist Oskar Schindler.

Tali Nates emphasizes that patience is one of the essential qualities needed to build a museum like this. The Johannesburg Holocaust and Genocide Centre was founded in 2008, but it opened its doors to visitors only in 2019. During that long period, Nates and her team worked meticulously on many aspects of what the museum should represent—both as a historical institution and as a space for dialogue.

Many similar museums tell the story of mass killings through the moment of death—focusing on the sites of atrocities, gas chambers, torture rooms, and the methods of killing. By contrast, the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre tells the story of genocides through the lives of the victims, so that they are remembered first and foremost as people, not only as victims whose deaths provoke horror.

What should be considered when creating genocide museums, what makes the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre unique, and how has it responded to the Israel–Gaza war? How are cultural institutions in South Africa funded—sometimes even through casino revenues—and why are personal human stories so vital? All this and more in journalist Natalya Gumenyuk`s conversation with Tali Nates.

This publication has been produced with the support of the ‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the views of the Fund and/or of its Financing Partners.  


How to Make a Museum About Genocides Popular? Lessons from South Africa

Типова риса Йоганнесбургу в Південній Африці – велика кількість місць, що оточені колючим дротом у цілях безпеки. Одним із виключень є Центр з вивчення Голокосту та Геноциду. Це музей на жвавій вулиці найбільшого міста ПАР, в самому його серці, являє собою відкритий простір, без колючого дроту. Кожен бажаючий може відпочити в ньому, випити кави, а потім за бажання відвідати саму виставку. В самому центрі досліджують історію геноцидів ХХ століття з фокусом уваги на Голокості і масових вбивствах у Руанді у 1994 році. Для його засновниці та директорки Талі Нейтс ці теми не чужі. Вона за фахом історикиня. Її батько та дядя вижили під час Голокосту, їх врятував німецький підприємець Оскар Шиндлер. 

Талі Нейтс підкреслює, що для побудови подібного музею однією з необхідних якостей є терпіння. Центр з вивчення Голокосту та Геноциду було засновано у 2008 році. Проте свої двері він відчинив для відвідувачів лише у 2019 році. Протягом цього довгого часу Нейтс разом із своєю командою ретельно працювали над багатьма питаннями щодо майбутнього музею як історичної інституції та простору для діалогів. Приміром, багато подібних музеїв розповідають історію масових вбивств через момент смерті людей. Вони зосереджуються на місцях злочинів, газових камерах та катівнях, способі вбивств та що саме відбувалося із жертвами геноцидів під час їхнього фізичного знищення. На противагу Центр з вивчення Голокосту та Геноциду у Йоганнесбурзі розказує про геноциди через історію життя жертв злочинів, щоб  їх в першу чергу пам’ятали як людей, а не тільки вжахалися від моменту їхньої смерті. 

Що треба враховувати при створенні музеїв геноцидів, що вирізняє Центр з вивчення Голокосту та геноциду у Йоганнесбурзі з поміж інших та як реагував він на війну Ізраїлю в Газі, про фінансування культурних інституцій  у Південній Африці за рахунок казино та цінність людських історій  – про все це у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Талі Нейтс. 

Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО "Лабораторія журналістики суспільного інтересу" і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.


Як зробити музей про геноциди популярним? Досвід Південної Африки

Дмитро Шоломко протягом сімнадцяти років очолював український офіс Google. Восени 2023 року він пішов зі своєї посади. Після однієї основної роботи на транснаціонального бігтех гіганта, Шоломко зараз задіяний у багатьох проєктах. Він є радником голови правління Суспільного, членом наглядової ради Укрсиббанка, співзасновником платформи Strichka та виробником пива. Але основний фокус його уваги нині – це військові технології. Екосистема компаній військово-промислового комплексу України нагадує йому ситуацію із ІТ-стартапами, яка була 10-12 років тому. 

У розвитку напряму MilTech Шоломко каже, що потрібно враховувати кілька речей. По-перше, консерватизм армії та настороженість до інновацій, зокрема, з боку військових керівників. По-друге, необхідність обережності у використанні таких технологій, аби ворог згодом не застосовував їх проти нас. А по-третє, розповсюдження міфу про військові технології як про ті, що мають рівень high tech. «Там high tech може відсотків п’ять. Більшість речей, які робляться — це ті ж самі бруд і палички, які краще зліплені, ніж у інших. Це навпаки low tech. Там дуже прості, ефективні та дешеві технології», — запевняє Шоломко. 

Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Дмитром Шоломком про його звільнення із Google, технофеодалізм, штучний інтелект в медіа, фрагментованість ринку ШІ та чи потрібна його регуляція, розвиток військових технологій в Україні та стосунки держави і бізнесу під час війни. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Я сам ручками чистив YouTube | Дмитро Шоломко

In Poland, anti-Ukrainian sentiment is much weaker than pro-Ukrainian sentiment. This is how Polish sociologist, political analyst, and publicist Sławomir Sierakowski assesses the internal state of Polish society. One piece of evidence for this is the large amount of donations from Poles in support of Ukraine. It was Sierakowski who initiated the fundraising campaign for a Turkish Bayraktar drone in the summer of 2022. Over 200,000 Poles contributed money to buy the drone. In the end, the Turkish weapons manufacturer provided the drone free of charge, and the collected funds were redirected to humanitarian aid for Ukraine.

Over nearly four years of the full-scale war, Sierakowski has led several fundraising campaigns to support Ukraine. Each time, the required sums were collected much faster than before. In total, he has raised over 15 million euros through his social media channels. Sierakowski emphasizes that Poles support Ukrainians not because they are extraordinarily kind people, but because of Russia. He urges Poles to remember that Russia without Ukraine cannot be an empire and cannot pose a major threat to Poland. Russia with Ukraine, however, will always be a tremendous danger to them.

“If you want your children to speak Polish on Polish streets — stop talking about Volhynia and start talking about a strategic alliance between Poland and Ukraine. If you want them to speak Russian — no problem, keep talking about Volhynia, about the partitions of Poland, and about Bohdan Khmelnytsky,” says the political analyst.

Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Sławomir Sierakowski about Polish attitudes toward Ukrainians, the influence of populism and the reasons behind Karol Nawrocki’s victory, Poland’s relations with the Republicans and the best time to work with the Democrats, the place of Ukrainians in Poland, and why Warsaw should become Ukraine’s advocate.

Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


There is a silent pro-Ukrainian majority in Poland | Sławomir Sierakowski

В Польщі антиукраїнські настрої набагато слабші, ніж проукраїнські. Так оцінює внутрішній стан суспільства польський соціолог, політолог, публіцист  Славомір Сєраковський. Один із доказів — великі суми донатів від поляків на допомогу Україні.  Саме Сєраковський ініціював збір коштів на турецький безпілотник «Bayraktar» влітку 2022 року. Тоді понад 200 тисяч поляків задонатили гроші на купівлю дрона. Зрештою турецький виробник зброї передав безпілотник безкоштовно, а зібрані кошти були переведені на гуманітарну допомогу Україні. 

За майже чотири роки великої війни Сєраковський провів кілька кампаній по збору коштів на підтримку України. Кожного разу необхідні суми збиралися набагато швидше, ніж попередні. Загалом через свої соцмережі він зібрав вже понад 15 млн євро. Сєраковський підкреслює: поляки підтримують українців не через те, що вони є надзвичайно добрими людьми, а через Росію. Він закликає поляків пам’ятати, що Росія без України не може бути імперією і не може становити великої загрози для Польщі. Росія, яка має Україну, завжди буде величезною загрозою для них.

«Якщо ти хочеш, щоб твої діти говорили польською на польських вулицях — припини говорити про Волинь, почни говорити про стратегічний альянс Польщі та України. Якщо ти хочеш, щоб вони говорили російською — без проблем, продовжуй говорити про Волинь, про поділи Польщі та Богдана Хмельницького», — каже політолог.

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Славоміром Сєраковським про ставлення поляків до українців, вплив популізму та причини перемоги Кароля Навроцького, відносини Польщі із  республіканцями та найкращий час працювати із демократами,  місце українців в Польщі і чому Варшава повинна стати адвокатом України. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Більшість поляків у Польщі — проукраїнські, але вони мовчать | Славомір Сєраковський

Такаші Хірано живе в Україні вже сімнадцять років. Про цю країну він дізнався із книжки, що прочитав у школі. Згодом вже студентом почав вивчати українську мову. З 2008 переїхав до України, спочатку викладав японську, потім працював у посольстві Японії, а останні сім років — редактор япономовної версії сайту «Укрінформ». 

Хірано пригадує, що раніше в Японії було упереджене ставлення до України, її культуру сприймали як менш важливу для східноєвропейського регіону. Це і не дивно, адже про Україну дізнавалися із російських джерел та літератури, що були просякнути імперськими наративами. Вже після початку повномасштабного вторгнення японці зрозуміли своє хибне ставлення до України. Хірано безпосередньо сам намагається заповнити ці лакуни для своїх співвітчизників. Він написав дві книжки японською мовою про Україну. Одна дає загальні знання про країну, про її традиції, релігії, регіони та мови. Інша вже була видана під час великої війни і вона — про досвід повсякденного життя в Україні після повномасштабного вторгнення Росії. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Такаші Хірано про японський пацифізм та його вплив на сприйняття війни в Україні, ставлення японців до Росії та нову прем’єр-міністерку країни Санае Такаїчі, як всередині країни переосмислюють досвід Другої світової війни та чи є щось спільне між японцями та українцями. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Війна для захисту себе потрібна, але суспільству Японії бракує цього розуміння | Такаші Хірано

Taiwanese journalist Jason Liu was born in 1987 — the very year when martial law, which had lasted for thirty-eight years, was lifted on the island. This period in Taiwan’s history is also known as the “White Terror,” remembered for widespread repression, the deaths of hundreds of thousands of people, and severe restrictions on civil rights and freedoms. Since then, the island has been building a democratic state. However, Liu reminds us that the struggle for rights among the people of Taiwan began much earlier — at the end of the 19th century, after the island was colonized by Japan.

Today, Taiwan is under immense pressure from neighboring China. The PRC uses armies of social media bots, various influence agents, political parties, and media outlets to exert pressure and sow chaos within the country’s democratic system. For example, the national parliament is now dominated by the pro-China Kuomintang (KMT) party. It promises a “new era of peace,” cuts budget spending on weapons procurement, and scales back the development of the island’s civil defense system. At the same time, China cooperates closely with Russia and studies its lessons from the war in Ukraine with a single goal — to better prepare for a future invasion of Taiwan.

Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Jason Liu about Taiwan’s preparations for a possible Chinese invasion, the country’s relationship with the new U.S. administration, how Taiwan’s advanced high-tech industry can be used for defense — and what role Ukraine might play in this — as well as how the island perceives the legacy of a century-long struggle for its own rights.

Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


China is doing everything it can to make people in Taiwan stop believing in democracy | Jason Liu

Журналіст із Тайваню Джейсон Лю народився у 1987 році. Саме тоді на острові скасували воєнний стан, який тривав тридцять вісім років. Цей період в історії Тайваню ще називають  «білим терором» і він запам’ятався численними репресіями, загибеллю сотень тисяч людей, а також обмеженням громадянських прав та свобод. З того часу на острові будують демократичну державу. Однак Лю нагадує, що боротьба за свої права жителі Тайваню ведуть ще з кінця ХІХ століття після колонізації острова Японією. 

Зараз Тайвань знаходиться під величезним тиском з боку сусіднього Китаю. КНР використовує армію ботів у соцмережах, різних агентів впливу, політичні партії та медіа, щоб впливати та створювати хаос у демократичній системі країни. Приміром, в національному парламенті зараз домінує прокитайська партія «Гоміньдан». Вона обіцяє «нову еру миру», урізає бюджетні витрати на закупівлю зброї та розбудову системи цивільної оборони острова. Водночас Китай співпрацює з Росією та вивчає її уроки під час війни в Україні з однією метою — найкраще підготуватися до вторгнення на Тайвань у майбутньому. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джейсоном Лю про підготовку Тайваню до можливого вторгнення Китаю, відносини держави з новим керівництвом у США, як передову індустрію високих технологій Тайваню використовувати для оборони і можливу участь України в цьому, та як сприймають на острові спадщину століття боротьби за власні права. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Китай робить усе, щоб на Тайвані припинили вірити в демократію | Джейсон Лю

Filipino journalist Maria Ressa received the 2021 Nobel Peace Prize for her efforts to protect freedom of expression. She spent several decades working for CNN in Asia and later headed the news division of the Philippines’ largest media conglomerate, ABS-CBN. Exhausted by breaking news, Ressa left the media giant in 2010 and wrote her second book. Yet just two years later, she launched the online outlet Rappler.

One of the site’s main focuses was combating disinformation and corruption, as well as documenting human rights abuses committed by Philippine President Rodrigo Duterte. Duterte launched what he called a “war on drugs,” but used it to sow fear across the country. According to Ressa, in his desire to control the army and police, he granted security forces the power to kill people with impunity. During the first three years of his rule, up to 28,000 Filipinos were killed under the “war on drugs.”

Because of Rappler’s criticism of the authorities, dozens of criminal cases were opened against the outlet and its journalists. Maria Ressa could have ended up in prison for a long time at any moment. Today, only one criminal case against her remains before the Philippine Supreme Court, and Ressa’s lawyer is Amal Clooney. In March 2025, Duterte was arrested on a warrant from the International Criminal Court and is currently being held in a detention facility in The Hague. He is accused of crimes against humanity committed during his “war on drugs.”

Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Maria Ressa about the “war on drugs” in the Philippines and Duterte’s persecution, the role of tech giants in the erosion of democracy, the virus of disinformation and its impact on societies, and how Ressa manages to work from different corners of the planet.

Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


We have moved from hell to purgatory, while Western democracies are moving to hell | Maria Ressa

Філіппінська журналістка Марія Ресса у 2021 році отримала Нобелівську премію миру за її зусилля із захисту свободи слова. Кілька десятиліть вона працювала на CNN в Азії, потім очолювала відділ новин найбільшого медіа концерну Філіппін ABS-CBN. Ресса втомилася від екстрених новин, покинула медіа концерн у 2010 році, написала свою другу книжку. Однак вже через два роки запустила онлайн-видання Rappler. 

Один із фокусів сайту була боротьба із дезінформацією, корупцією, а також документування порушення прав людини з боку президента Філіппін Родріго Дутерте. Дутерте почав так звану «війну з наркотиками». Однак за її допомогою він сіяв страх в країні. Ресса каже, що через бажання контролювати армію та поліцію, той наділив силові органи правом безкарно вбивати людей. За перші три роки його правління через «війну з наркотиками» загинуло до 28 тисяч філіппінців. 

Через критику дій влади проти Rappler та її журналістів відкрили десятки кримінальних справ. Марія Ресса могла у будь-який момент опинитися у в’язниці на тривалий строк. Нині лише одна кримінальна справа щодо журналістки залишається у Верховному суді Філіппін, а адвокаткою Ресси є Амаль Клуні. В березні 2025 року Дутерте був заарештований за ордером Міжнародного кримінального суду і перебуває зараз у слідчому ізоляторі в Гаазі. Його звинувачують у злочинах проти людяності під час його «війни з наркотиками». 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Марією Рессою про «війну наркотиків» на Філіппінах та переслідування з боку Дутерте, роль техгігантів у розвалі демократії, вірус дезінформації та його вплив на суспільства та як вона встигає працювати із різних куточків планети. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Світлана Осіпчук про музей воєнного дитинства та як війна вбудована в життя дітей в Україні

Коли все має значення