У Молдові на парламентських виборах перемогу здобула партія чинної президентки країни Маї Санду «Дія та солідарність». Політична сила набрала понад 50% голосів виборців, що дозволить їй отримати більшість у парламенті. На другому місці із майже чвертю голосів виборців опинилася опозиційна до нинішньої влади партія «Патріотичний виборчий блок», одним із лідерів якої є колишній проросійський президент Молдови Ігор Додон. Серед нових членів парламенту будуть також представники блоку «Альтернатива», а також партії «Наша партія» та «Демократія вдома». Вони подолали прохідний бар’єр.  

Сенсацією нинішніх парламентських виборів стала партія «Демократія вдома», яка виступає за об’єднання Молдови із Румунією. Ще рік тому про неї мало хто чув і вона не була серед фаворитів передвиборчих перегонів. Однак політсила зробила ставку на критику чинної влади у соцмережах. Її лідер Васіле Костюк має підтверджені зв’язки із Росією, скептично ставиться до підтримки Молдовою України та захищає традиційні цінності. 

Ці парламентські вибори стали вже третіми визначальними виборами для майбутнього Молдови — після переобрання Маї Санду на посаду президента та референдуму щодо закріплення курсу на вступ до ЄС у конституції в 2024 році. Однак для нинішньої влади Молдови залишаються викликами внутрішньополітична стабільність та збереження російського впливу в державі. 

Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою газети журналістських розслідувань  Ziarul de Gardă Аліною Раду про спроби Росії вплинути на парламентські вибори та зміну наративів під час передвиборчої кампанії у Молдові, чинники перемоги провладної партії «Дія та солідарність» та роль виборців із Придністров’я, українських біженців у Молдові та що чекає на країну у майбутньому. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Третя перемога за рік. Як Молдова обирає Європу на виборах попри тиск та втручання Росії?

Антрополог Тарас Федірко вивчає медіа, війну та олігархію в Україні. Серед тем його наукових досліджень — політекономія російсько-української війни. В 2021 році він почав досліджувати волонтерський рух 2014-2015 років та його політичні наслідки для України в цілому. Війна стала поштовхом для частини українців — вони навчилися мобілізувати інших людей для загального блага, національної оборони. Таким чином вони включилися в проєкт урядування країни та отримали певну соціальну владу. Після початку повномасштабного вторгнення Федірко продовжив дослідження в цьому напрямку, зокрема, його зацікавила тема впливу на соціум війни дронів. Як антрополог він пропонує дивитися не тільки на те, як дрони змінюють стратегію ведення військових дій, але й на соціальні мережі та типи взаємодії людей навколо постачання безпілотних систем. Війна дронів —це феномен, довкола якого згуртувалися певні групи людей. Вони навчилися взаємодіяти по-новому і швидко мобілізуватися. Саме в цьому і полягає найбільший вплив дронів як центру, навколо чого гуртуються українці, зазначає науковець. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Тарасом Федірком про вплив дронів на формування нових еліт, як війна переформатувала владні відносини всередині країни, рух  України від олігархічної демократії і морально-етичні виклики для подальшого використання дронів та штучного інтелекту під час збройних конфліктів.

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Як війна дронів формує нові еліти України? Пояснює антрополог

Майже 70% українських громадських організацій, благодійних фондів, волонтерських об’єднань, аналітичних центрів вже залучені до процесу відновлення України. У 2025 році Chatham House провели дослідження, зокрема, із метою оцінки прогресу залучення громадян у відбудову країни. Під час опитування організації громадянського суспільства назвали напрями, де вони можуть зробити значний внесок. Серед них — реінтеграція ветеранів, зміцнення національної єдності навколо стратегії перемоги, а також допомога дітям і молоді у подоланні травм війни. Однак у співпраці держави та громадянського суспільства існують певні перешкоди. Зокрема, прогалини у національному законодавстві, які  не дозволяють недержавним організаціям надавати соціальні послуги. Тому лише кожна п’ята організація громадянського суспільства оцінює свою участь у державних форматах відновлення як ефективну. Натомість 29%  називають найбільш дієвим форматом співпраці свою участь у розробці проєктів відновлення для зовнішніх донорів. Західні донори залишаються головними джерелами фінансування діяльності громад, громадян та організацій громадянського суспільства. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із головою Українського форуму Chatham House Орисею Луцевич про соціальну згуртованість та межі співучасті громадян на різних етапах відновлення країни, як можна зберегти демократію під час війни, підтримку України Великою Британією та що дає статус кавалера Ордену Британської Імперії Орисі Луцевич.   

Дослідження «Мобілізуючи команду  «Україна» для успішного відновлення» можна почитати за посиланням https://www.chathamhouse.org/2025/07/mobilizing-team-ukraine-successful-recovery/introduction


Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Щоб працювала демократія, людям треба не тільки голосувати на виборах | Орися Луцевич

Український історик Андрій Портнов народився у місті Дніпро. Саме воно стало одним з об’єктів його наукових досліджень.  За його словами, в Дніпрі немає нічого сталого і його можна назвати містом без ґрунту. Його розташування у степу, на кордоні перетину різних культур, релігій та минулих державних утворень штовхає місто до постійного винаходження себе з нуля. Це і є однією з причин складності визначити точну дату його заснування.  Фортеця Кодак, імперське минуле, яке пов’язано, зокрема, з ім’ям князя Григорія Потьомкіна, промисловий бум, науковий центр для будівництва ракет і його закритість для іноземців — всі ці періоди історії міста можна знайти в сучасному Дніпрі. Зараз пізньорадянська модель Дніпра як міста технічної інтелігенції та ракетобудівної промисловості  відходить у минуле. Через російсько-українську війну та наближення фронту до міста відбувається черговий етап його переосмислення. Майбутнє Дніпра буде все більше пов’язано із відчутною близькістю не просто війни, але також окупованих Росією територій, вважає історик. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Андрієм Портновим про історію Дніпра, живучість злочинності у ньому, його імперське минуле та як Дніпро стало головним єврейським містом України. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Дніпро — місто, що постійно винаходить себе з нуля. Яким буде його майбутнє?

A typical feature of Johannesburg, South Africa, is the abundance of places surrounded by barbed wire for security reasons. One of the few exceptions is the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre. This museum, located on a busy street in the heart of South Africa’s largest city, is an open and welcoming space without barbed wire. Anyone can come in to relax, have a coffee, and, if they wish, visit the exhibition itself.
At its core, the Centre explores the history of 20th-century genocides, with a particular focus on the Holocaust and the 1994 genocide in Rwanda. For its founder and director, Tali Nates, these subjects are deeply personal. She is a historian, and her father and uncle survived the Holocaust thanks to the German industrialist Oskar Schindler.

Tali Nates emphasizes that patience is one of the essential qualities needed to build a museum like this. The Johannesburg Holocaust and Genocide Centre was founded in 2008, but it opened its doors to visitors only in 2019. During that long period, Nates and her team worked meticulously on many aspects of what the museum should represent—both as a historical institution and as a space for dialogue.

Many similar museums tell the story of mass killings through the moment of death—focusing on the sites of atrocities, gas chambers, torture rooms, and the methods of killing. By contrast, the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre tells the story of genocides through the lives of the victims, so that they are remembered first and foremost as people, not only as victims whose deaths provoke horror.

What should be considered when creating genocide museums, what makes the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre unique, and how has it responded to the Israel–Gaza war? How are cultural institutions in South Africa funded—sometimes even through casino revenues—and why are personal human stories so vital? All this and more in journalist Natalya Gumenyuk`s conversation with Tali Nates.

This publication has been produced with the support of the ‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the views of the Fund and/or of its Financing Partners.  


How to Make a Museum About Genocides Popular? Lessons from South Africa

Типова риса Йоганнесбургу в Південній Африці – велика кількість місць, що оточені колючим дротом у цілях безпеки. Одним із виключень є Центр з вивчення Голокосту та Геноциду. Це музей на жвавій вулиці найбільшого міста ПАР, в самому його серці, являє собою відкритий простір, без колючого дроту. Кожен бажаючий може відпочити в ньому, випити кави, а потім за бажання відвідати саму виставку. В самому центрі досліджують історію геноцидів ХХ століття з фокусом уваги на Голокості і масових вбивствах у Руанді у 1994 році. Для його засновниці та директорки Талі Нейтс ці теми не чужі. Вона за фахом історикиня. Її батько та дядя вижили під час Голокосту, їх врятував німецький підприємець Оскар Шиндлер. 

Талі Нейтс підкреслює, що для побудови подібного музею однією з необхідних якостей є терпіння. Центр з вивчення Голокосту та Геноциду було засновано у 2008 році. Проте свої двері він відчинив для відвідувачів лише у 2019 році. Протягом цього довгого часу Нейтс разом із своєю командою ретельно працювали над багатьма питаннями щодо майбутнього музею як історичної інституції та простору для діалогів. Приміром, багато подібних музеїв розповідають історію масових вбивств через момент смерті людей. Вони зосереджуються на місцях злочинів, газових камерах та катівнях, способі вбивств та що саме відбувалося із жертвами геноцидів під час їхнього фізичного знищення. На противагу Центр з вивчення Голокосту та Геноциду у Йоганнесбурзі розказує про геноциди через історію життя жертв злочинів, щоб  їх в першу чергу пам’ятали як людей, а не тільки вжахалися від моменту їхньої смерті. 

Що треба враховувати при створенні музеїв геноцидів, що вирізняє Центр з вивчення Голокосту та геноциду у Йоганнесбурзі з поміж інших та як реагував він на війну Ізраїлю в Газі, про фінансування культурних інституцій  у Південній Африці за рахунок казино та цінність людських історій  – про все це у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Талі Нейтс. 

Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО "Лабораторія журналістики суспільного інтересу" і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.


Як зробити музей про геноциди популярним? Досвід Південної Африки

Дмитро Шоломко протягом сімнадцяти років очолював український офіс Google. Восени 2023 року він пішов зі своєї посади. Після однієї основної роботи на транснаціонального бігтех гіганта, Шоломко зараз задіяний у багатьох проєктах. Він є радником голови правління Суспільного, членом наглядової ради Укрсиббанка, співзасновником платформи Strichka та виробником пива. Але основний фокус його уваги нині – це військові технології. Екосистема компаній військово-промислового комплексу України нагадує йому ситуацію із ІТ-стартапами, яка була 10-12 років тому. 

У розвитку напряму MilTech Шоломко каже, що потрібно враховувати кілька речей. По-перше, консерватизм армії та настороженість до інновацій, зокрема, з боку військових керівників. По-друге, необхідність обережності у використанні таких технологій, аби ворог згодом не застосовував їх проти нас. А по-третє, розповсюдження міфу про військові технології як про ті, що мають рівень high tech. «Там high tech може відсотків п’ять. Більшість речей, які робляться — це ті ж самі бруд і палички, які краще зліплені, ніж у інших. Це навпаки low tech. Там дуже прості, ефективні та дешеві технології», — запевняє Шоломко. 

Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Дмитром Шоломком про його звільнення із Google, технофеодалізм, штучний інтелект в медіа, фрагментованість ринку ШІ та чи потрібна його регуляція, розвиток військових технологій в Україні та стосунки держави і бізнесу під час війни. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Я сам ручками чистив YouTube | Дмитро Шоломко

In Poland, anti-Ukrainian sentiment is much weaker than pro-Ukrainian sentiment. This is how Polish sociologist, political analyst, and publicist Sławomir Sierakowski assesses the internal state of Polish society. One piece of evidence for this is the large amount of donations from Poles in support of Ukraine. It was Sierakowski who initiated the fundraising campaign for a Turkish Bayraktar drone in the summer of 2022. Over 200,000 Poles contributed money to buy the drone. In the end, the Turkish weapons manufacturer provided the drone free of charge, and the collected funds were redirected to humanitarian aid for Ukraine.

Over nearly four years of the full-scale war, Sierakowski has led several fundraising campaigns to support Ukraine. Each time, the required sums were collected much faster than before. In total, he has raised over 15 million euros through his social media channels. Sierakowski emphasizes that Poles support Ukrainians not because they are extraordinarily kind people, but because of Russia. He urges Poles to remember that Russia without Ukraine cannot be an empire and cannot pose a major threat to Poland. Russia with Ukraine, however, will always be a tremendous danger to them.

“If you want your children to speak Polish on Polish streets — stop talking about Volhynia and start talking about a strategic alliance between Poland and Ukraine. If you want them to speak Russian — no problem, keep talking about Volhynia, about the partitions of Poland, and about Bohdan Khmelnytsky,” says the political analyst.

Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Sławomir Sierakowski about Polish attitudes toward Ukrainians, the influence of populism and the reasons behind Karol Nawrocki’s victory, Poland’s relations with the Republicans and the best time to work with the Democrats, the place of Ukrainians in Poland, and why Warsaw should become Ukraine’s advocate.

Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


There is a silent pro-Ukrainian majority in Poland | Sławomir Sierakowski

В Польщі антиукраїнські настрої набагато слабші, ніж проукраїнські. Так оцінює внутрішній стан суспільства польський соціолог, політолог, публіцист  Славомір Сєраковський. Один із доказів — великі суми донатів від поляків на допомогу Україні.  Саме Сєраковський ініціював збір коштів на турецький безпілотник «Bayraktar» влітку 2022 року. Тоді понад 200 тисяч поляків задонатили гроші на купівлю дрона. Зрештою турецький виробник зброї передав безпілотник безкоштовно, а зібрані кошти були переведені на гуманітарну допомогу Україні. 

За майже чотири роки великої війни Сєраковський провів кілька кампаній по збору коштів на підтримку України. Кожного разу необхідні суми збиралися набагато швидше, ніж попередні. Загалом через свої соцмережі він зібрав вже понад 15 млн євро. Сєраковський підкреслює: поляки підтримують українців не через те, що вони є надзвичайно добрими людьми, а через Росію. Він закликає поляків пам’ятати, що Росія без України не може бути імперією і не може становити великої загрози для Польщі. Росія, яка має Україну, завжди буде величезною загрозою для них.

«Якщо ти хочеш, щоб твої діти говорили польською на польських вулицях — припини говорити про Волинь, почни говорити про стратегічний альянс Польщі та України. Якщо ти хочеш, щоб вони говорили російською — без проблем, продовжуй говорити про Волинь, про поділи Польщі та Богдана Хмельницького», — каже політолог.

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Славоміром Сєраковським про ставлення поляків до українців, вплив популізму та причини перемоги Кароля Навроцького, відносини Польщі із  республіканцями та найкращий час працювати із демократами,  місце українців в Польщі і чому Варшава повинна стати адвокатом України. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Більшість поляків у Польщі — проукраїнські, але вони мовчать | Славомір Сєраковський

Такаші Хірано живе в Україні вже сімнадцять років. Про цю країну він дізнався із книжки, що прочитав у школі. Згодом вже студентом почав вивчати українську мову. З 2008 переїхав до України, спочатку викладав японську, потім працював у посольстві Японії, а останні сім років — редактор япономовної версії сайту «Укрінформ». 

Хірано пригадує, що раніше в Японії було упереджене ставлення до України, її культуру сприймали як менш важливу для східноєвропейського регіону. Це і не дивно, адже про Україну дізнавалися із російських джерел та літератури, що були просякнути імперськими наративами. Вже після початку повномасштабного вторгнення японці зрозуміли своє хибне ставлення до України. Хірано безпосередньо сам намагається заповнити ці лакуни для своїх співвітчизників. Він написав дві книжки японською мовою про Україну. Одна дає загальні знання про країну, про її традиції, релігії, регіони та мови. Інша вже була видана під час великої війни і вона — про досвід повсякденного життя в Україні після повномасштабного вторгнення Росії. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Такаші Хірано про японський пацифізм та його вплив на сприйняття війни в Україні, ставлення японців до Росії та нову прем’єр-міністерку країни Санае Такаїчі, як всередині країни переосмислюють досвід Другої світової війни та чи є щось спільне між японцями та українцями. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


There is a silent pro-Ukrainian majority in Poland | Sławomir Sierakowski

Коли все має значення