Подкаст: Коли все має значення

Gavin Rees is a trauma expert and the Senior Advisor for Training and Innovation at the Dart Center for Journalism and Trauma. For many years, he has worked with groups on trauma prevention, resilience building, and conducted training sessions for journalists and documentary filmmakers on how to properly conduct interviews with people who have experienced traumatic events. To get someone to open up, you need to create an environment and atmosphere during the conversation where they feel respected and want to share their experiences willingly. If the person in front of you is a friend or relative, you will be interacting with them not as a journalist. Gavin Rees reminds us that the same principle applies here—you should not force others to talk. Sometimes you may feel that your loved one absolutely needs to talk to relieve their emotional burden and painful memories. But some people prefer not to talk. Therefore, you must always leave the choice to the person whether to share their experience or not.

Journalist Nataliya Gumenyuk talks with Gavin Rees about the nature of trauma and the necessity of regaining a sense of control for a person after a difficult experience, resilience as an acquired trait, whether all Ukrainians are traumatized, how to avoid comparing tragedies, and the biggest mistake when communicating with someone who is grieving.

Regaining a Sense of Control, Legalizing Crying and Resilience as a Process | Gavin Rees

Фільм режисерки Катерини Горностай «Стрічка часу» – перший за останні майже 30 років український фільм, що ввійшов до основної конкурсної програми цьогорічного Берлінале. Його українська прем’єра відбулася у червні на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Зйомки стрічки тривали з весни 2023 року по літо 2024 року в Києві, а також на прифронтових і деокупованих територіях України. 

Тема дітей і школи не є новою для Катерини Горностай. У 2021 році її ігрова стрічка «Стоп-Земля» стала найкращим фільмом року в Україні. Це історія про київських школярів, які закінчують навчання та готуються перейти в доросле життя. У «Стрічці часу» режисерка показує життя дітей та вчителів вже під час війни. За її словами, будь-де в Україні зараз можна відчути привид війни. Його можна побачити у відстані в кілометрах до фронту або на уроках, під час яких  школярі вивчають, які предмети не можна чіпати на вулиці через мінну небезпеку. Війна увійшла навіть у шкільні свята. Хвилина мовчання за загиблими зараз є на будь-яких шкільних подіях. Фільм знятий без закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. 

Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Катериною Горностай про зйомки «Стрічки часу», відбір шкіл для фільму, як говорять про війну діти та вчителі, що питають про українських школярів за кордоном та як материнство змінило режисерку.   

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Катерина Горностай про «Стрічку часу» як хроніку життя українських школярів та вчителів під час війни

22 липня українці вперше вийшли на масові протести проти дій влади з початку повномасштабного вторгнення. Такою була реакція на урізання незалежності антикорупційних органів НАБУ та САП та їхнє підпорядкування офісу Генерального прокурора. Люди обурилися швидкістю прийняття змін до законодавства, а також блискавичністю підпису прийнятого законопроекту президентом. Володимир Зеленський підписав його в той же день на відміну від багатьох інших законів, які очікують на його підпис місяцями, а то і роками. До того ж внесені правки з боку народного депутата Максима Бужанського щодо НАБУ та САП не мали ніякого відношення до законопроекту про безвісті зниклих і їх ухвалювали з порушенням регламенту. 

Влада намагалася пояснити цей крок намаганням убезпечити антикорупційні органи від російського впливу, напередодні представники СБУ провели обшуки у детективів НАБУ. Люди все одно вийшли протестувати проти таких дій влади і звинувачували чиновників у порушенні суспільного договору під час війни. Серед тих, хто вийшов, найбільше було молоді, студентів. Свої вимоги та обурення вони писали на картоні. Після такої реакції суспільства та негативних оцінок з боку міжнародних партнерів влада спробувала відкотити все назад. Вже у четвер, 24 липня, президент вніс до парламенту  свій законопроект щодо НАБУ та САП. В разі його ухвалення більшість раніше прийнятих правок відмінять. Народні депутати мають проголосувати за нього вже 31 липня. 

Як проходять перші масові протести з початку великої війни, чи можна їх порівнювати із Майданом та чим вони відрізняються від минулих акцій спротиву дій влади, а також голоси тих, хто вийшов на площу під театром Франка – в цьому епізоді подкаста «Коли все має значення».  

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Перші масові протести з початку великої війни. Що далі?

Давид Чичкан свою творчу діяльність розпочав на початку 2000-х років. Він позиціонував себе як художник-анархіст і називав себе «рисувальником». Давид Чичкан поєднував у своїй творчості графіку, плакат, живопис, стріт-арт, перформанс і текст. Кожна його робота мала політичний зміст, що перетворилося на характерний стиль художника. Він не приховував своїх антиавторитарних лівих поглядів. Його мистецтво ним сприймалося як засіб донесення власних політичних ідей і вираження солідарності. Через це часто його творчість піддавалася цензурі, погромам, виставки зривали його політичні опоненти. Востаннє це сталося на початку 2024 року — Одеський національний художній музей скасував заплановане відкриття виставки «Зі стрічками і прапорами» після погроз з боку ультраправих. За словами близьких, це було великим ударом для нього. 

Восени 2024 року він добровільно пішов на фронт. Протягом всього життя Чичкан боровся із привілеями. Він залишався на тих же позиціях і у війську — не використовував свій соціальний капітал, не намагався облаштуватися на тилові посади, а воював, як мінометник. 9 серпня на Запорізькому напряму він зазнав важких поранень, в результаті яких помер на наступний день. «Люди сприйняли поховання Давида як можливість висловитися і прийти на Майдан з тими прапорами, з якими вони зазвичай бояться, або не можуть виходити і Давид забезпечив їм таку можливість, — каже дружина Чичкана Ганна Циба. — Зрештою, на Майдані у 2025 році була купа анархопрапорів разом з  українськими прапорами. Це виглядало як революція, про яку Давид постійно мріяв».

Своїми спогадами про Давида Чичкана як людину, а не ікону діляться його дружина, кураторка Ганна Циба, військовий «Лесик», активіст та політолог Денис Пілаш, кураторка і художниця Оксана Брюховецька. 
