Gavin Rees is a trauma expert and the Senior Advisor for Training and Innovation at the Dart Center for Journalism and Trauma. For many years, he has worked with groups on trauma prevention, resilience building, and conducted training sessions for journalists and documentary filmmakers on how to properly conduct interviews with people who have experienced traumatic events. To get someone to open up, you need to create an environment and atmosphere during the conversation where they feel respected and want to share their experiences willingly. If the person in front of you is a friend or relative, you will be interacting with them not as a journalist. Gavin Rees reminds us that the same principle applies here—you should not force others to talk. Sometimes you may feel that your loved one absolutely needs to talk to relieve their emotional burden and painful memories. But some people prefer not to talk. Therefore, you must always leave the choice to the person whether to share their experience or not.

Journalist Nataliya Gumenyuk talks with Gavin Rees about the nature of trauma and the necessity of regaining a sense of control for a person after a difficult experience, resilience as an acquired trait, whether all Ukrainians are traumatized, how to avoid comparing tragedies, and the biggest mistake when communicating with someone who is grieving.

Regaining a Sense of Control, Legalizing Crying and Resilience as a Process | Gavin Rees

From late May to June 28, in London’s Arcola Theatre, audiences have the opportunity to see the documentary play “The Reckoning”, created by the British company Dash Arts and the Public Interest Journalism Lab. British director Josephine Burton and Ukrainian playwright Anastasiia Kosodii developed the production based on real testimonies of survivors of Russian war crimes.
Witness accounts from Stoyanka, Blystavytsia, Snihurivka, and Kramatorsk were collected as part of The Reckoning Project. At the end of 2022, one of the project’s co-founders, researcher Peter Pomerantsev, invited Josephine Burton to work with the archive of recorded testimonies. In addition to legal accountability, he wanted the guilty Russians to also face justice in the court of public opinion. Burton agreed.
She realized that for such a production, she needed a Ukrainian playwright, and she invited Anastasiia Kosodii to collaborate. Together, they read through dozens of testimonies to find thematic connections between the stories. Some of the testimonies resonated more personally with the authors. For Anastasiia, who is originally from the Zaporizhzhia region, the stories from her native area were especially powerful. For Josephine, it was the story of a mother from the Kyiv region, whose son was killed by Russian soldiers while trying to escape occupation.
After carefully reviewing the testimonies and speaking with people involved in The Reckoning Project, the artists concluded that a journalist would be the narrative element that ties the survivors’ stories together. The story of a security guard from Stoyanka became the central one.
Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Josephine Burton about how the director worked with testimonies of war crimes, why she chose not to show the actors photos of real people, the use of the Ukrainian language in the play, a salad of radishes and tomatoes, and what can protect a documentary production from turning into bad theatre.
Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


The Reckoning — a Play Drawn from Russian War Crimes. How Was It Handled with Care?

У Лондоні з кінця травня по 28 червня в театрі «Аркола» всі охочі можуть подивитися документальну виставу «Розплата» ( The Reckoning), створену британською компанією Dash Arts та Лабораторією журналістики суспільного інтересу. Британська режисерка Джозефін Бертон та українська драматургиня Анастасія Косодій створили постановку на основі реальних свідчень вцілілих від російських воєнних злочинів.  Історії свідків зі Стоянки, Блиставиці, Снігурівки та Краматорську були зібрані в рамках The Reckoning Project. 

Один із співзасновників The Reckoning Project, дослідник Пітер Померанцев наприкінці 2022 року запропонував Джозефін Бертон попрацювати з архівом записаних свідчень. Крім відповідальності у суді, він хотів, щоб винні росіяни відповідали за скоєні злочини і на суді громадської думки. Режисерка погодилася. Бертон зрозуміла, що для такої постановки їй потрібен український драматург і вона запросила для співпраці українку Анастасію Косодій. Вони спочатку читали десятки цих свідчень, щоб знайти певні зв’язки між цими історіями. Також серед свідчень були ті, які більше резонували авторкам п’єси. Так, для Анастасії, яка сама родом із Запорізької області, найбільше відгукувалися свідчення з її рідного регіону. Для Джозефін — історія матері з Київщини, сина якої вбили росіяни під час їхньої спроби виїхати з окупації. Після ретельного прочитання свідчень і спілкування з людьми, які працювали у The Reckoning Project, мисткині зрозуміли, що саме журналіст стане тим елементом, що пов’язує історії вцілілих.  А розповідь охоронця зі Стоянки буде центральною.

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джозефін Бертон про те, як працювала режисерка із свідченнями про воєнні злочини, чому вона не показувала світлини реальних людей акторам, про українську мову у виставі та салат з редису з помідорами та що може убезпечити від поганого документального театру. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


«Розплата» — вистава на основі архіву воєнних злочинів росіян. Як зробили її доречною?

In early June, protests erupted in Los Angeles against Donald Trump's immigration policies. Widespread outrage was sparked by ICE (U.S. Immigration and Customs Enforcement) raids carried out in city neighborhoods. In response, Trump ordered the deployment of the National Guard to suppress the demonstrations.

Damir Marusic, editor at The Washington Post, believes that Trump had been waiting for protests to break out in order to have a pretext for deploying the military. Today, the presence of troops in Los Angeles is largely seen as an unnecessary measure. While the authorities were not supposed to use the army, they were clearly eager to do so. Troops were sent not just to protect property or prevent unrest, but to discourage dissent. “It feels like it’s an intimidation,” Marusic says.

At the same time, the Trump administration’s harsh stance on immigration is not necessarily unpopular. These actions have sparked protests not only from activists, but also from people who may not support high levels of immigration but see such measures as excessive and un-American. This deepens social divisions and creates an opportunity for Trump to exploit the tensions for political gain.

Journalist Nataliya Gumenyuk and Damir Marusic discuss why Trump is a symptom of the state of the United States, how his emperor-like governing style affects the White House, the dormancy of the Democratic Party, America’s retreat from global leadership, and the shifting tone in how Americans view Europe.

Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
https://www.journlab.online/donations


Trump has been waiting for civil unrest somewhere in USA, so he can send in the army | Damir Marusic

На початку червня у Лос-Анджелесі почалися протести проти міграційної політики Дональда Трампа. Масове невдоволення викликали рейди по районах міста представників ICE - Служби імміграційного та митного контролю США. Трамп наказав задіяти Національну гвардію для придушення протестів. Редактор «The Washington Post» Дамір Марусіч вважає, що Трамп чекав на протести, щоб мати привід залучити армію для їхнього придушення. Зараз війська в Лос-Анджелесі здебільшого сприймаються як міра, на яку не слід було йти. Хоча влада не повинна була залучати армію, але їй це дуже кортіло зробити. Війська відправляють не просто для захисту власності та запобіганню заворушенням, а щоб стримати опозицію від протестів. Це більше виглядає як залякування, каже Марусіч. 

Водночас жорстокість адміністрації Трампа по відношенню до мігрантів не є непопулярною. Ці дії викликають протести не лише активістів. Серед незгідних є й ті, хто може і не схвалювати велику кількість мігрантів в країні, однак подібні міри вважає надмірними і не в американських традиціях. Це ще більше розколює суспільство і створює можливість для Трампа використовувати це у власних політичних інтересах. 

Журналістка Наталя Гуменюк та Дамір Марусіч говорять чому Трамп є симптом для США, його стиль правління як імператора та як на це реагують всередині Білого дому, сплячку демократів, відступ Штатів від глобального домінування та зміну тону американців стосовно Європи. 

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Трамп чекав на заворушення у США, щоб задіяти війська | Дамір Марусіч

Масові протести у Грузії розпочалися після перемоги провладної партії «Грузинська мрія» на парламентських виборах 26 жовтня 2024 року. Опозиція, президентка країни Саломе Зурабішвілі та тисячі людей стверджували, що результати народного волевиявлення сфальсифіковані. Вже наприкінці листопада  премʼєр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе заявив про відмову Тбілісі від переговорів про вступ до Євросоюзу до кінця 2028 року. Це спричинило нову хвилю вуличних протестів. 

Серед десятків тисяч незгідних із діями влади був 28-річний популярний актор Андро Чічінадзе, який приходив на мітинги під стіни грузинського парламенту. Вже 5 грудня його заарештували. Чічінадзе звинуватили у груповому насильстві. Якщо його провину буде доведено, актору загрожує до дев’яти років позбавлення волі. Прокуратура Грузії об’єднала кілька справ протестувальників в одну і разом з Чічінадзе на лаві підсудних зараз 11 людей. Андро Чічінадзе заявив, що познайомився із ними тільки у залі судових засідань, тому звинувачення в організації групи є абсурдними. Попри підтримку актора та заклики щодо його звільнення, він залишається в СІЗО і вже у найближчий місяць чекає на вирок. Його матір Ліка Гунцадзе не бачила його вже сім місяців. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Лікою Гунцадзе про арешт її сина, їхнє листування, стан нинішньої Грузії, її помилкову підтримку «Грузинської мрії» у 2012 році, як вона втратила сон на початку великої війни в Україні та що дає їй сили в очікуванні на звільнення сина. 
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Як грузинська влада розправляється із незгідними із зміною курсу країни?

У червні 2023 року колумбійський депутат Серхіо Харамільйо, письменник Ектор Абад Фасіолінсе і журналістка Каталіна Гомес вирушили на Донбас, аби побачити наслідки війни Росії проти України. Всі вони представляють кампанію «Aguanta Ucrania», (Тримайся, Україно), що розповідає про злочини росіян в Україні у Латинській Америці. У цій поїздці їх супроводжувала українська письменниця, членкиня Українського ПЕН та документаторка воєнних злочинів в організації Truth Hounds Вікторія Амеліна.  27 червня вони зупинилися на обід у піцерії «Ria Pizza» в центрі Краматорська. І в той день Росія атакувала центр міста Краматорськ трьома ракетами Іскандер-М, одна з них влучила у піцерію. Внаслідок ракетного удару загинуло 13 людей, 59 людей було поранено. Вікторія Амелина отримала тяжкі поранення. Її серце зупинилося 1 липня у лікарні міста Дніпро. 
По поверненню до Колумбії Ектор Абад Фасіолінсе почав працювати над новою книжкою  — «Ahora y en la hora» («Зараз і в цю годину»). Книжка розповідає не лише історію та події, які довелося пережити автору, а й про українців, серед яких і Вікторія Амеліна. 

«Іноді я відчуваю, що, можливо, я також загинув разом з усіма тими людьми в тій піцерії. Коли я писав книжку, то в мене протягом тижнів, місяців були сумніви, чи я ще живий, а може вже і ні. В мене було таке відчуття, що не вижив після смерті Вікторії, смерті маленьких сестричок-близнючок, які загинули в цьому ресторані, куди прийшли разом із своїм батьком. Це перетворилося для мене на нав'язливу думку» — говорить Ектор Абад. 

Наталя Гуменюк та Ектор Абад Фасіолінсе говорять про враження від України, чому в Латинській Америці не розуміють причин російської війни, про знайомство з Вікторією Амеліною і пам’ять про неї, а також про те, як можуть переплітатися атеїзм, містика і розмови про пекло.


Ектор Абад Фасіолінсе — про Вікторію Амеліну, спадок Пабло Ескобара і годину смерті

In June 2023, Colombian congressman Sergio Jaramillo, writer Héctor Abad Faciolince, and journalist Catalina Gómez traveled to Donbas to witness the consequences of Russia’s war against Ukraine. They were all representing the campaign “Aguanta Ucrania” (“Hold on, Ukraine”), which aims to raise awareness of Russian war crimes in Ukraine throughout Latin America. During this trip, they were accompanied by Ukrainian writer, member of PEN Ukraine, and war crimes documentarian at Truth Hounds, Victoria Amelina. On June 27, they stopped for lunch at the Ria Pizza restaurant in downtown Kramatorsk. That day, Russia launched three Iskander-M missiles at the city center. One of them struck the pizzeria. As a result of the missile strike, 13 people were killed and 59 injured. Victoria Amelina sustained severe injuries. Her heart stopped on July 1 in a hospital in Dnipro.
After returning to Colombia, Héctor Abad Faciolince began working on a new book — “Ahora y en la hora” (“Now and at the Hour”). The book tells not only the story and events he experienced, but also about the Ukrainian people, including Victoria Amelina.

“Sometimes I feel that maybe I also died along with all those people in that pizzeria. When I was writing the book, for weeks and months I had doubts whether I was still alive or not. I had this sense that I hadn’t survived after Victoria’s death — the death of the little twin sisters who died in that restaurant, where they came with their father. This became an obsessive thought for me,” — says Héctor Abad.

Natalie Humeniuk and Héctor Abad Faciolince talk about their impressions of Ukraine, why Latin America often doesn’t understand the reasons behind Russia’s war, about their encounter with Victoria Amelina and the memory of her, and how atheism, mysticism, and conversations about hell can intertwine.


Héctor Abad Faciolince — on Victoria Amelina, Pablo Escobar’s legacy, and the hour of death


Безпілотники змінили російсько-українську війну. Вони доповнили загальну розвідку, а також відграють величезну роль у знищенні ворожої техніки та російських солдат. Приміром, так званий «весільний» дрон «Mavic» залишається головним квадрокоптером війни. Україна протягом тривалого часу випереджала Росію як з точки зору тактики використання «Mavic», так і з точки зору їхньої кількості, розповідає командир 429 окремого полку безпілотних систем «АХІЛЛЕС» Юрій Федоренко. Однак ворог вчиться, зокрема, і по злитим в Інтернет українським методичкам з використання БпЛА. Росія отримала ще одну перевагу. Вона має прямий доступ до китайського ринку, за допомогою якого подібних засобів має в рази більше, аніж Україна. З 2024 року на полі бою також почали масово використовувати вже оптоволоконні дрони, що є невразливими до засобів радіоелектронної боротьби. Окрім того, росіяни почали збільшувати використання ударних дронів по типу «Шахед» під час атак на мирні міста України. Зараз за одну масовану атаку вони можуть запускати по 700-800 ударних модернізованих безпілотників, що стали більш стійкими до РЕБ та виконують завдання на різних висотах. Еволюція війни дронів йде семимильними кроками і вже почали говорити про застосування штучного інтелекту. У майбутньому саме він може прибрати операторів БпЛА з полю бою. 

Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Юрієм Федоренком про еволюцію дронів, тактику захисту цивільних міст від навали «Шахедів», українську «kill zone», чи можна замінити китайські БпЛА та скільки коштів щомісяця треба на дрони тільки одному полку «АХІЛЛЕС».

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Юрій Федоренко про штучний інтелект та дрони, протидію Шахедам та чи можна замінити китайські БпЛА

Фільм режисерки Катерини Горностай «Стрічка часу» – перший за останні майже 30 років український фільм, що ввійшов до основної конкурсної програми цьогорічного Берлінале. Його українська прем’єра відбулася у червні на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Зйомки стрічки тривали з весни 2023 року по літо 2024 року в Києві, а також на прифронтових і деокупованих територіях України. 

Тема дітей і школи не є новою для Катерини Горностай. У 2021 році її ігрова стрічка «Стоп-Земля» стала найкращим фільмом року в Україні. Це історія про київських школярів, які закінчують навчання та готуються перейти в доросле життя. У «Стрічці часу» режисерка показує життя дітей та вчителів вже під час війни. За її словами, будь-де в Україні зараз можна відчути привид війни. Його можна побачити у відстані в кілометрах до фронту або на уроках, під час яких  школярі вивчають, які предмети не можна чіпати на вулиці через мінну небезпеку. Війна увійшла навіть у шкільні свята. Хвилина мовчання за загиблими зараз є на будь-яких шкільних подіях. Фільм знятий без закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. 

Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Катериною Горностай про зйомки «Стрічки часу», відбір шкіл для фільму, як говорять про війну діти та вчителі, що питають про українських школярів за кордоном та як материнство змінило режисерку.   

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations


Катерина Горностай про «Стрічку часу» як хроніку життя українських школярів та вчителів під час війни

22 липня українці вперше вийшли на масові протести проти дій влади з початку повномасштабного вторгнення. Такою була реакція на урізання незалежності антикорупційних органів НАБУ та САП та їхнє підпорядкування офісу Генерального прокурора. Люди обурилися швидкістю прийняття змін до законодавства, а також блискавичністю підпису прийнятого законопроекту президентом. Володимир Зеленський підписав його в той же день на відміну від багатьох інших законів, які очікують на його підпис місяцями, а то і роками. До того ж внесені правки з боку народного депутата Максима Бужанського щодо НАБУ та САП не мали ніякого відношення до законопроекту про безвісті зниклих і їх ухвалювали з порушенням регламенту. 

Влада намагалася пояснити цей крок намаганням убезпечити антикорупційні органи від російського впливу, напередодні представники СБУ провели обшуки у детективів НАБУ. Люди все одно вийшли протестувати проти таких дій влади і звинувачували чиновників у порушенні суспільного договору під час війни. Серед тих, хто вийшов, найбільше було молоді, студентів. Свої вимоги та обурення вони писали на картоні. Після такої реакції суспільства та негативних оцінок з боку міжнародних партнерів влада спробувала відкотити все назад. Вже у четвер, 24 липня, президент вніс до парламенту  свій законопроект щодо НАБУ та САП. В разі його ухвалення більшість раніше прийнятих правок відмінять. Народні депутати мають проголосувати за нього вже 31 липня. 

Як проходять перші масові протести з початку великої війни, чи можна їх порівнювати із Майданом та чим вони відрізняються від минулих акцій спротиву дій влади, а також голоси тих, хто вийшов на площу під театром Франка – в цьому епізоді подкаста «Коли все має значення».  

Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
